9 місяців прожила в окупації Ірина Третьяк з Голої Пристані на Херсонщині, яке досі під контролем загарбників. Вона розповіла "Щоденнику" про українських партизанів, які чинили спротив ворогу, про мішки на головах й знущання в підвалах за непокору. Про мера рідного міста, доля якого досі не відома. Про зрадників, які прийняли ворога й забезпечили житлом. І про безпомічних пенсіонерів, які потонули у своїх будинках після підриву Каховської ГЕС.
Ірина Третьяк разом з котом Каспером в кімнаті осередку для воєнних мігрантів у Свідниці
З Іриною говоримо в осередку для українців у Свідниці. Воєнних мігрантів поселили в колонії для неповнолітніх злочинців. Самих в’язнів перевели в інше місце. Жінка живе в кімнаті на третьому поверсі одного з корпусів. Під час розмови біля неї вмощується кіт Каспер, якого вона привезла з собою.
Як тільки росіяни зайшли в наше місто, взялись за обшуки. Ламали замки, вибивали двері. Трусили будинки, дорослих чоловіків і підлітків. Шукали на тілах татуювання. Як хтось не подобався – забирали на допит. Бувало, люди звідти не вертались. Їх або вбивали, або вивозили.
Містяни як могли чинили спротив. Перекривали дороги, зупиняли техніку голими руками. Але ворог лякав зброєю. По всьому місту поставили блокпости з важкою технікою, “Градами”. Один з таких був прямо біля мого подвір’я. Я так боялась, що ходила нишком через людські городи. Молоді хлопці партизанили, знімали російські прапори. Їх знаходили й знущались.
Наш мер Олександр Бабіч організував охорону серед місцевих хлопців, щоб не було мародерства. Але за ним почали слідкувати, погрожувати. Потім він зник, досі не знаємо, що з ним. Свою сім’ю він встиг вивезти десь в Прибалтику.
З’явились колаборанти, які тягнули руку за росіян. Наприклад, депутат Верховної ради Олексій Ковальов. Він – бізнесмен в Голій Пристані. Одразу надав російським солдатам приміщення санаторію, щоб вони там жили. На їхній бік пішли наркомани, які за гроші передавали інформацію про те, хто виїхав, і де звільнилась хата, аби поселитися чи пограбувати.
Вчителів гнобили й змушували співпрацювати. Хто не хотів – мішок на голову й у підвал. Погрожували: або виїжджайте, або ми вас знищимо. Багато освітян евакуювались. Проте є такі, що підтримали окупацію. Директорка школи одразу сказала: “Я – за росію”. Її донька, перукарка, ходила в санаторій стригти рускіх солдатіков.
В школі поставили залізні ворота й охорону. Батьків на територію не пускають. На перше вересня впихнули дітям в руки російські прапорці, підіймали стяг під російський гімн. Опублікували відео, де видно й вчителів, які пішли на співпрацю. Діти вчаться за російською програмою.
Тракторист в Теплоенерго любив випити. Якось в парку розвертався й зламав лавку. Росіяни його забрали, тримали тиждень у підвалі й били. Надівали якийсь нашийник. Коли повернувся на роботу – більше не пив.
Трупи своїх солдатів палили на вулицях. Стояв дим і сморід. Тих, хто ще був живий – дострілювали, навіть якщо ті кричали про допомогу.
Щоб мати зв’язок з рідними й обмінюватися хоч якимись звістками, довелось купити російську картку. А ще я мала супутник, там був один телеканал, де крутили марафон “Єдині новини”. Це рятувало й давало хоч якусь надію.
На початку повномасштабної війни я працювала в Теплоенерго кадровиком і секретарем. Наш директор почав співпрацювати з росіянами. З ФСБ до нього приходили, за ручки вітались. Мені таке не до душі, тому я звідти пішла. Хтось на початку встиг написати відпустку без збереження на час військових дій, й виїхав у Польщу чи на Західну Україну. А хтось просто кинув роботу, бо підприємство почали бомбити.
Сусіди допомагали один одному провізією: борошном, хлібом, олією. На початку працював супермаркет “АТБ”, однак в черзі треба було стояти зранку до вечора. Фермери викидали насипом картоплю, щоб люди могли набрати. Потім почали привозити продукти з Криму, а ще торгували цигани, та ціни були зависокі. Давали гуманітарку й російські пенсії. Я не оформила.
Я до кінця це все терпіла, не хотіла їхати зі свого дому. Донька з двома дітьми виїхали з Голої Пристані торік у серпні. Внучці треба було вступати у виш. Зараз у Львові вчить іноземні мови. Донька з онуком поїхали до Польщі. Довго просили й мене. Зважилась, коли торік в грудні почались сильні обстріли міста.
Ірина евакуювала з собою кота Каспера
З Голої Пристані нас було 11 людей в автобусі. Взяла з собою сумку, рюкзак і кота. Добре, що випустили через Україну. Однак на російських блокпостах знущались, гнали українців як скотину: тут не стійте, йдіть звідси. Роздягали й роззували.
За моєю хатою придивлялись сусіди. Однак зараз десь зникли, я не маю з ними зв’язку.
З котом я намучилась, бо він не звик до таких поїздок. 4 дні везла його в кошику, слала пелюшки, щоб міг ходити по нужді. Виводила його на зупинках, а він тільки нюхав травичку й усе. Ще та евакуація в нас була. Та якось пережили. Він живе зі мною в кімнаті осередку. На вулиці не дуже любить гуляти. А коли щось стукає чи гримить – ховається під ліжко. Така реакція після щоденних обстрілів у Голій Пристані.
Зараз наше місто стоїть у воді. Загинуло багато людей. Душа плаче. В Олешках, поруч з нами, матір з двома доньками-близнючками впали з даху будинку й потонули. В Голій Пристані багато немічних пенсіонерів потонули у своїх будинках, бо не могли встати з ліжок. Про загибель однієї зі знайомих, яка не ходила, я дізналась з телеграм-каналу. Місто постраждало і від обстрілів. В один будинок потрапив снаряд, загинули бабуся, мама, син, і сусідка – молода дівчина.
