Двічі бути в окупації. Пережити ракетне влучення у свій будинок. Опинитися за кордоном і почати з нуля власну справу - виготовлення зефірних солодощів. Все це - досвід українки Ілони Горбань, родом з селища Кам’янка Пологівського району Запорізької області. З перших днів повномасштабної війни населений пункт є під окупацією.
Ілона є воєнною мігранткою, останній рік мешкає в польському місті Свебодзін.
Життя до війни було прекрасним. Я мала свій манікюрний кабінет і робила лазерну епіляцію. Чоловік працював на власній шиномонтажці. Виховували дитину і мали плани на майбутнє. Війна перевернула життя догори ногами, – каже Ілона.
Фото: надане Ілоною Горбань
Фото: надане Ілоною Горбань
ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ
Наше селище розташоване між Маріуполем і Запоріжжям. Багатоквартирний будинок, де маємо житло, стоїть на краю Кам’янки (колишній Більмак. – ред). У перші дні вторгнення орки колонами їхали нашою вулицею. Ми ховались в підвалі й підглядали крізь двері. Так і зрозуміли, що вже окуповані.
Фото: news.lviv-company.in.ua
У сусідньому населеному пункті, кілометрів за десять від нас, були бої. У нашому ж прямих зіткнень не було. Але в одному будинку повилітали вікна.
Перший місяць окупанти займались грабунком. Мали списки заможних людей у селищі. Вочевидь, хтось з місцевих злив інформацію. У мене був такий переляк, що я не виходила з квартири. Хіба на кілька хвилин подихати свіжим повітрям. Семирічний син, на диво, був більш спокійний ніж я.
У половини селища не було електрики, а в нашому районі – води. Магазини не працювали тижнів два. Добре, є своя пекарня, люди там по п’ять годин стояли в чергах. Ринки працювали тільки в перші дні окупації.
Орки обходили помешкання, проводили обшуки. І, зрештою, поставили блокпости. Один з них був біля нашого будинку. У той час звільнили Бучу, відкрились страшні звірства. Наші люди злякались, що таке буде і в нас. Почали масово збиратися в дорогу. В один день з Кам’янки виїхало машин сто. Одна жінка в Пологах, через які ми проїжджали, говорила, що то була найбільша колона за весь час.
ЕВАКУАЦІЯ
Ми з дитиною, чоловіком, його сестрою та матір’ю виїхали на Полтавщину, в місто Карлівка. Дорогою минули 18 блокпостів. На кожному окупанти перевіряли автомобіль, лазили у багажнику й сумках. В чоловіка запитували, чому трусяться руки.
Найгірше поводили себе ДНР-ці. Нарікали, що в них теж дев’ять років йде війна, але своїх дружин та дітей вони з Донбасу не вивозять. Ми бачили, як на одному з блокпостів українців поставили на коліна і стріляли з автоматів поруч у землю. Це в орків такі розваги.
У Карлівці винаймали квартиру й просто чекали, сподіваючись, що ось-ось все закінчиться. Згодом до нас приїхала моя мама.
ЗНОВУ ОКУПАЦІЯ
Мама зі свекрухою трохи побули й повернулись додому в Кам’янку. Ми зробили так само за кілька місяців. Так, вже вдруге, опинилися в окупації. Що нас змусило повернутись? Батьки. А ще переживання за житло, яке могли відібрати окупанти.
Побачили спорожніле селище. Після третьої години дня життя зупиняється, бо люди намагаються зайвий раз не вештатись. Вулиці поросли бур’янами. Але магазини вже працювали, ходили рублі та гривні. З Криму почали завозити товари.
Місцева жінка, яка працювала в громаді сусіднього села, пішла на співпрацю з окупантами. Вони навіть облаштували якусь адміністрацію. Отримати російський паспорт можна було в Бердянську. Люди, котрі не хотіли їх брати, посилались, що немає чим туди добратись. А вже пізніше паспорти почали видавати в сусідній Комиш-Зорі.
Через три дні після повернення в нашу багатоповерхівку влучила ракета. Знесло дах. На третьому поверсі загинула тридцятирічна жінка і двоє діток – півтора та сім років. Її чоловік, до речі, з самого початку співпрацює з окупантами.
Фото: соцмережі
Фото: надане Ілоною Горбань
На момент влучення ракети ми йшли робити мамі манікюр. Були на сусідній вулиці, коли почули вибух. Наша квартира – на першому поверсі, їй вирвало двері. Зайти неможливо, бо в під’їзді упали сходи. Ми лазили крізь вікно. Син плакав, що в нас тепер немає дому.
Ще два місяці жили в моєї мами. Я намагалась працювати, мала клієнток. Але страшно було навіть проїхати машиною з дому до роботи. Ворожий танк міг промчати повз з такою швидкістю, що зносило з дороги.
Місцева школа працювала, але за російськими правилами. Директор і багато вчителів пішли на співпрацю з ворогом.
ПОЛЬЩА
Ми переживали, що буде контрнаступ з запеклими боями. Де тоді ховатись? Як вберегти дитину? І ще я постійно думала, що ось-ось прилетить туди, де ми знаходимось. Сестра чоловіка вже була в польському Свебодзені. Тому вирішили їхати сюди. Через Крим, росію, Литву, Латвію.
Перші два місяці в Польщі була адаптація. Я постійно заглядала в телефоні, читала новини про Пологівський район, адже батьки залишились в окупації. А ще гортала ТікТок. Натрапляла на відео, де люди робили зефірні солодощі. Звернула увагу, бо люблю щось смачне і творче.
Вирішила зайнятись цією справою. Спочатку купила навчальний курс, багато практикувала, замовила в Україні необхідний інвентар і складники. Зараз продаю зефірні букети з квітів. Маю чимало клієнтів – як українців, так і поляків.
Фото: надане Ілоною Горбань
Фото: надане Ілоною Горбань
Додому хочеться. Коли звільнять рідне селище, повернемось, будемо відбудовувати помешкання. Зефірну справу теж продовжу в Україні.
