“Минуле може стати пасткою”: як українських біженців вчать шукати надію

Tematy: Валбжих готель "Марія" Польща програма "Ріст" реабілітація біженців Україна українські біженці

Як жити жити далі після жахіть війни, де шукати надію, як відпустити минуле, прийняти виклики сьогодення та бути вдячним за те, що маєш. Саме цьому вчать українських біженців в осередку “Марія” у Валбжиху в рамках реабілітаційної програми “Ріст”.

Програму розробили американські психотерапевти, зараз її втілюють для переселенців в Україні. Представники зі Львова вирішили долучити до неї також воєнних біженців, які вимушено опинились в евакуації у Польщі. 

Про методику програми, вплив і результати розповіла в інтерв’ю “Щоденнику” Марта Медяковська, волонтер “Росту”. Вона провела 8 занять з українськими біженцями в “Марії”.

Як ви долучились до програми “Ріст”?

• Я представляю міжнародну благодійну організацію “Тутапона” (в перекладі з африканської мови – “ми будемо зцілені”. – ред),  яка займається психоемоційною підтримкою людей, котрі пережили війну. Засновники – американська сім’я психотерапевтів. У 2008 році під час конфлікту вони працювали в Уганді, потім – в Іраку, де жили в таборах разом із сирійськими біженцями й надавали їм допомогу. Коли почалась повномасштабна війна в Україні – шукали у Львові партнерів, щоб впровадити програму для наших переселенців, оскільки мають вже чималий досвід. Ми з чоловіком почали з ними співпрацю.

Яка методика програми?

• Основне завдання – показати людям, що життя продовжується, допомогти знайти надію та себе в нових реаліях, відпустити минуле, яке може стати пасткою. Є виклики сьогоднішнього дня, їх треба прийняти й робити наступні кроки, тобто – рости над обставинами й рухатись вперед. Вихід – мріяти, планувати справи, візуалізувати майбутнє. Ким я бачу себе через 5, 10 років? Хто і що буде навколо мене? Це можуть бути дім, сім’я, успішна робота.

Вчимо бути вдячним за добро, яке приходить в життя. Не приймати його як належне, а говорити про свою вдячність. Наприклад, біженцям, що мешкають в “Марії”, є кому і чому завдячувати. Бо мають житло, їжу, спокій, і над головами не літають ракети. Насправді не все так погано. Треба це прийняти. Бо часто люди заганяють себе в депресії, повертаючись в минуле і задаючи собі питання: а що було б, якби…? Цього не варто робити, бо з минулим треба прощатись. 

От розбилась ваша красива ваза, яка слугувала багато років. Можна над нею плакати, а потім змести в смітник. Та є інший варіант – зробити з уламків нове панно. Бо те, що нас не вбиває – робить сильнішими. Те, що ворог надумав на зло – Бог використає на добро. Варто зрозуміти, що будь-які випробування – це сходинки до розвитку. 

Також радимо відпускати речі, на які не можемо вплинути. Який сенс сидіти в евакуації й бідкатися щодо обстрілів України? Що це змінить? Краще зробити щось дійсно корисне: сплести шкарпетки, залити окопну свічку для фронтовиків чи задонатити війську. Зробити свій внесок.

  Можна сказати, що навіть найважчі ситуації, такі як війна, відкривають можливості?

• Так, якраз ця програма – друга сторона біди. Можливість стати на новий старт, бо коли на тебе тиснуть – відкривається потенціал. Людина робить речі, про які навіть не підозрювала. 

Не важливо скільки нам років, ми всі потребуємо руху вперед. Маємо п’ять сфер у житті, що пов’язані між собою: психічну, емоційну, поведінкову, соціальну і духовну. А найбільш чутлива й вразлива – душевна, тому нам завжди треба надія, яка спирається не на зовнішні речі, а проростає всередині нас. 

Ненависть до ворога зараз переповнює українців. Ми зможемо колись говорити про прощення?

• Про це говорити зарано, до цього ще довгий шлях. Та і вибачення ніхто не просить. Зараз можемо тільки готуватись до прощення, щоб не стати такими як ворог. 

Розкажіть про роботу з переселенцями в Україні. З якими проблемами люди йдуть до вас?

• Зазвичай це мами з дітками, породіллі або вагітні. Ми допомагаємо їм звестися на ноги, знайти нові справи, підробітки. Зазначу, що ці люди – мотивовані, навіть нас надихають на роботу. Адже не сидять на місці, а шукають можливості. Одна жінка, у якої п’ятеро дітей, виграла грант на прикрашання декораціями міста. З двомісячною дитиною на руках вона це зробила власноруч. Інша пройшла навчання з фінансової грамотності, бо мала труднощі з укладанням сімейного бюджету. Після курсів навіть вчила інших учасниць. 

Звичайно є люди, котрі дуже важко переживають втрати, які принесла війна. Вчителька музики з Бахмута постійно плакала, довго відновлювалась. Вона втратила дім, ціле місто, а в її брата, художника, згоріли всі роботи. Однак попри все приходить на зустрічі, це показник того, що людина ще має віру в життя. 

Від літа у Львові ми мали 40 зустрічей в рамках програми. Плануємо розпочати роботу з переселенцями з Маріуполя, співпрацюємо з організацією “Я – Маріуполь”. Роботи вистачає. Соціальні служби, християнські, громадські та волонтерські організації багато трудяться, щоб дати людям психоемоційну підтримку, але запитів не стає менше. Тому наша програма якраз на часі. Шукаємо ключі, як людину розрадити й підтримати. 

Чому ви приїхали саме у Валбжих, в “Марію”?

• З цим містом і готелем у мене теплі стосунки, адже на початку повномасштабного вторгнення я сама була біженкою і мешкала з чотирма дітьми в “Марії”.

У Львові я працювала в соціальній службі. У перші дні вторгнення нам у фейсбук прийшов відкритий лист від польських колег. Вони пропонували евакуювати до Польщі соцпрацівників. Однак ми попросили їх допомогти перевезти біженців з окупованих території, яких у Львові було дуже багато. Так почалась співпраця. Зібрали чотири автобуси людей і відправили до Польщі. В одному з них була я. 

Потрапивши до “Марії”, я стала в нагоді, адже знаю польську мову і маю досвід соціального працівника. В перші дні війни пані Дорота (Дорота Баранська, власниця готельно-ресторанних комплексів у Валбжиху, відома благодійниця. – ред) прийняла в готель близько 2000 людей. Обсяг роботи був величезний, темп – шалений. Автобуси приїжджали один за одним. Біженців треба було поселити, заспокоїти, надати медичну й психологічну допомогу. Тоді ще вирував коронавірус, мусили брати тести й робити щеплення тим, хто цього потребував. Ми з польськими та українськими волонтерами працювали вдень і вночі. Це був складний, але цікавий час, який показав об’єднання двох народів.

Згодом я вирішила повернутися додому у Львів, до чоловіка й старшого сина. Не хотіла займати тут місце, яке комусь потрібніше. Однак моє серце прикипіло до “Марії” та пані Дороти. Тому саме сюди я приїхала з програмою.

Дороту Баранську називають пані Доброта. Що це за жінка? Поділіться враженнями.

• Ми одразу знайшли спільну мову, бо обидві живемо з вірою в серці. Мене вражає її простота. Маючи вагу в суспільстві, шановану родину, успішний бізнес – залишається відкритою та доступною людиною, яка до всіх ставиться однаково. Вона не вважає когось кращим чи гіршим. Біженці в осередку – різні за характером, і бувають зовсім невдячні. Але це її не зупиняє. Хтось би махнув рукою, а вона продовжує свою справу. Унікальна людина з безмежним добром і терпінням. 

Щодня вона на місці, клопочеться з проблемами й старших людей, і дітей. Кожна рослина, яка має якісний грунт, добрий полив і сонце – обов’язково проросте. Саме такі умови створила пані Дорота для українців в “Марії”.

Тут, у Валбжиху, мене вразило багато місцевих людей, наприклад, працівники МОПСу (центр соціального захисту. – ред), які безвідмовно нам допомагають. Направду, деяким українським посадовцям варто повчитись в польських колег. 

Ви провели зустрічі в рамках своєї програми, до того ж давно знайомі з багатьма мешканцями осередку, чи змінились вони?

• Біженцям, які потрапили в “Марію”, дуже пощастило. Адаптація і відновлення тут відбуваються природно, адже люди мешкають в комфорті. Про них турбуються, розв’язують проблеми, допомагають влаштуватись на працю, в питаннях з дітьми, зі здоров’ям, з якимись побутовими речами. Всім цим займається пані Дорота та її Фундація “Червона лінія”. Для біженців організовують різні активності: курси польської та англійської, психологічну підтримку, дитячі табори, майстер-класи, свята, туристичні виїзди. Такий вклад дає результат – люди підводяться на ноги, знаходять себе і починають піклуватись про інших.

На наших зустрічах я бачу, як люди змінились. Наприклад, 18-річний хлопець, який працює кельнером, може організувати величезне свято, прикрасити зал, сервірувати столи, об’єднати людей і керувати цим процесом. Він вчить молодших дітей ввічливості та правильній комунікації. Людина виросла і продовжує робити кроки вперед.

Або жінка, яка на початку так соромилась, що не могла поставити питання. А зараз керує роботою на кухні, з іншими жінками ліплять вареники й готують смачні страви. Раніше робили це вдома, а тепер продовжують тут, вже для більшої сім’ї.

А діти?

• Вони теж стали більш відкритими й комунікабельними. Тут їм приділяють величезну увагу. Приходять спеціалісти з МОПСу, спілкуються з батьками, за потреби допомагають налагодити стосунки з дітьми, дають необхідні психологічні інструменти. 

Діти бачать приклад добра, тепла, людяності. Отримують духовне наповнення, любов, милість. Спостерігають, наприклад, на якому рівні організовують свята, і беруть в цьому участь. Це все має вплив. В таких умовах немає шансу, щоб дитина не змінилась на краще, бо світогляд формується по-новому. 

Нагадаємо, в ексклюзивному інтерв’ю „Щоденнику” Дорота Баранська розповіла про свій благодійний фонд „Червона лінія” та про виховання в традиції добра. Про здійснення мрій чужих людей. Про принцип “краще допомагати, ніж просити”. Про те, як не боятись взяти на себе відповідальність за сотні людей, зокрема, воєнних мігрантів з України. Як дати їм тепло, помешкання, затишок і роботу. 

Анна Лакиза