Її називають пані Доброта: відверта розмова з Доротою Баранською

23 października 2023 09:41.

Tematy: 


Про виховання в традиції добра. Про здійснення мрій чужих людей. Про принцип “краще допомагати, ніж просити”. Про те, як не боятись взяти на себе відповідальність за сотні людей, зокрема, воєнних мігрантів з України. Як дати їм тепло, помешкання, затишок і роботу. 

Про це “Щоденник” говорив в інтерв’ю з Доротою Баранською, відомою благодійницею та власницею готельно-ресторанних комплексів у Валбжиху. Вона однією з перших підтримала воєнних мігрантів з України й відкрила для них двері своїх закладів. Зокрема, прийняла тисячі біженців, які поселились в осередку на базі готелю “Марія”.

Пані Дорото, розкажіть про себе і свою родину. 

  • Мені 57 років, і більшу частину життя я працюю в родинному бізнесі. Ми маємо готельно-ресторанні комплекси. Це “Марія” у Валбжиху, “Марія Хелена” у Щавно-Здруй та „Марія Антоніна” в Загуже. Також з 1988 року ведемо будівельну компанію, яка займається виробництвом бетону й будматеріалів. Маємо акціонерне товариство, яке зводить житлові приміщення, школи, басейни, фабрики і церкви. Також є оптовий склад матеріалів для будівництва. Все це – справи моєї родини. 

Мої батьки, яким понад 80 років, все ще працюють, коли, звичайно, дозволяє здоров’я. Я, мій чоловік і троє дітей, сестра та шурин – всі разом ведемо бізнес. Найближчі кузини також працюють з нами. А тих колег, хто не є членами сім’ї, теж вважаємо близькими людьми. Стараємося, щоб атмосфера у бізнесі ґрунтувалася не тільки на праці, але й на спільних інтересах і хорошому ставленні одне до одного. Для нас праця – не лише обов’язок, а й життєва пристрасть.

Готельна галузь – одна з наймолодших у діяльності. Двадцять років тому доля звела з заводом “Тойота”, який став нашим інвестором. Вони потребували готель для своїх керівників та працівників. Саме тоді і з’явилась “Марія”. За пів року збудували перші 14 номерів, а потім поступово розширювали його. Зараз маємо понад шість гектарів території.

Відколи себе пам’ятаю, моя родина завжди була на шляху добра. Навіть коли самим було складно. Й досі діємо за цим принципом.

Як це проявляється? 

  • Допомога має різноманітні форми, залежно від обставин. Наприклад, у 90-х роках, коли уряд повернув до Валбжиха дві родини з Казахстану, ми запропонували піклуватися про них. Відремонтували для них квартири, взяли на роботу чоловіків, які працювали у нас дуже довго.

Часто допомагаємо місцевій молоді, яка виходить з дитячих будинків. Даємо житло, пропонуємо роботу. Такий собі поштовх на старті дорослого життя.

Старші люди – теж під нашою увагою. Протягом багатьох років на кожне Різдво організовуємо благодійну вечерю для самотніх і менш забезпечених мешканців Валбжиха. Інколи приходить до 2000 осіб. Зазвичай це відбувається у залі “Баловій” в готелі “Марія”. На столи ставимо фарфоровий посуд та столове наряддя. Запрошуємо єпископа. Люди діляться оплатками, приносять святкові страви, щоб їсти разом. Від часу пандемії форма заходу змінилася, тепер їжу упаковуємо та роздаємо по домівках. В акції бере участь багато волонтерів, а ініціатива належить пані Ренаті Вержбіцкій, з якою ми спільно організуємо свято.

Також робимо акції добра для мешканців хоспісів, а саме для людей, хворих на рак. Здійснюємо їхні мрії.

Про що мріють ці люди?

  • На превеликий жаль, вони мають малий прогноз на виживання. І наша задача – дати їм можливість гідно померти, а саме, виконати останню мрію. Наприклад, хочуть з’їсти щось конкретне. Тоді щочетверга складаємо список страв, і офіціанти доставляють їх за адресами. 

Якось була ситуація, коли пані хотіла поплавати на кораблі на озері. Це вдалося організувати. Забезпечили карету швидкої допомоги, яка довезла жінку до Загуже на лікарняному ліжку. Наділи їй гавайське намисто, а офіціанти приготували спеціальний безалкогольний напій. Пані була підключена до різних приладів, персонал плакав, бачачи, як вона радіє. Такі моменти залишаються в пам’яті назавжди.

Коли допомагаємо людям, то не робимо це, аби вимагати щось для себе. Я вважаю, що краще бути в ситуації, коли допомагаєш, аніж просиш. Бажаю всім бути на правильному боці. Адже це може стати традицією виховання та створення атмосфери добра.

Ви маєте фундацію “Червона лінія”. Чим вона займається?

  • Коли почалася пандемія ковіду, ми припинили обслуговувати гостей у ресторанах, багато інших діяльностей також зупинились. Я подумала: не можемо працювати – будемо допомагати. 

Тоді містяни були зачинені вдома, і величезна кількість людей потребувала різної підтримки. Ми опублікували на Facebook інформацію про акцію від „Червоної Лінії”: якщо хтось знає людей, які потребують допомоги, особливо старших осіб чи з обмеженими можливостями, то нехай звернеться безпосередньо до нас або повідомить сусідам чи родині. 

Відгукнулося багато людей: як тих, хто потребував підтримки, так і тих, хто хотів допомагати. Працювала неймовірна кількість волонтерів, повних енергії та завзяття. Іноді телефонували діти, чиї батьки самотньо жили у Валбжиху і не могли піти до лікаря, зробити покупки або вигуляти пса.

Частину готелю обладнали під ізолятор, де могли жити хворі на ковід. Медсестри й лікарі, які не хотіли повертатися додому і піддавати своїх родичів ризику заразитись, також мали можливість бесплатно користуватися помешканнями та ресторанами. Ми доставляли їжу до лікарень та інших місць, де це було потрібно. Компанія “Tойота” надала нам два автомобілі, бо громадський транспорт майже зупинився. Хорошою видалася співпраця з МОПСом. Коли вони щось потребували, дзвонили до нас, і ми допомагали як могли.

Я організувала зустріч співробітників й сказала: для всіх роботи я не знайду. Тому якщо ми не можемо працювати – то хоча б допоможемо іншим. Деякі готували й роздавали їжу, дівчата з кухні доглядали за літніми людьми, змінювали памперси. 

Це був важкий і водночас неймовірний час. Я бачила мобілізацію людей, які здатні були щодня допомагати, не шкодуючи часу. Це доводить, що насправді найгірше не хвороба чи пандемія, а – самотність.

А потім почалась війна в Україні. 

Ви прийняли й цей виклик.

  • У той момент я сказала собі: Баранська, це вже занадто. Це не для тебе. Але витримала один день. Ця війна літала у повітрі.

Один з моїх співробітників запитав, чи можу прийняти в готелі його родину, яка тікала з України. Вони стали першими, кого ми поселили. 

Які ще були виклики в перші дні війни? 

  • Початковий етап був важким. Потік біженців змінювався щогодини, і ми постійно шукали способи, як забезпечити їм затишок. Дівчата на рецепції працювали цілодобово, фіксували новоприбулих, консультували. Були дні, коли до нас приїжджали по 6 автобусів людей.

Організували невеликий медичний пункт, де лікарі проводили обстеження. Якщо хтось почував себе погано – наша медсестра надавала першу допомогу. Ми мали базові ліки та могли робити тести на корону, адже співпрацювали з медичною компанією. Якщо були хворі – ізолювали їх. А ще вакцинували тих, хто не мав щеплення. 

Волонтерський рух розвивався, за місяць ми мали близько 400 добровольців. 

А як щодо психологічного стану воєнних мігрантів? 

  • Люди потребували психологічної допомоги. Одна дівчина жила в кімнаті, де під ранок щось грюкнуло в радіаторі, вона злякалась, що то бомба. Згадую, якось я голосно заговорила під час обіду, і одна з мешканок аж сховалась під стіл. Подібних випадків було чимало. Саме тому в готелі працювали психологи. Дітей ми старались якось розважати, проводити різні заняття, щоб відволікти. 

Згодом провели перший ярмарок праці. Адже треба було привчити людей до нормального життя, аби не думали тільки про війну й не сиділи по кімнатах. Я оголосила мешканцям: “Не хвилюйтесь, скоро діти підуть в школу, а ви – на роботи”. Звісно, людям складно було адаптуватись. Мені досі сняться їхні збентежені погляди, які не розуміли, що відбувається і де вони знаходяться.

Звичайно, є різниця, коли людина цілеспрямовано їде в іншу країну, наприклад, на роботу. Вона до цього готується. А в цьому випадку війна нікого не підготувала. 

Та поступово люди відходили від стресу. Я розуміла, що їх треба забезпечити кількома речами – дахом над головою, їжею, доглядом, і показати, що життя триває. 

Чи знаходять люди себе на новому місці? Чи влаштовуються на роботу?

  • Готель “Марія” пропонує і дає роботу воєнним мігрантам. Можна працювати на рецепції, в SPA, на басейні, кухні, в номерах, на будівництві. Також шукають собі роботу в місті, на заводах, або працюють в сфері краси. Діти ходять до шкіл, також додатково організовуємо для них різні курси й навчання. 

Однак є люди, які нічого не хочуть робити. Ні працювати, ні вчити польську мову. Спочатку намагаємося допомагати, але якщо людина сама не хоче – то важко змусити.

Часто розмовляю з дівчатами й чую, що мають завищені очікування щодо заробітку. Вони бачать оголошення про роботу, де обіцяють великі гроші, але часто це нереально. У Польщі не так просто заробити значну суму. Це проблема, бо очікування іноді відрізняються від реальності. Поляки багато працюють, щоб забезпечити сім’ї. 

Звичайно, у кожної людини своє поняття нормального життя. Деяким достатньо небагато, для інших – треба більше. Важливо прийняти це і жити відповідно до своїх можливостей. 

Чим зараз живе осередок “Марія”?

  • Найбільший наплив людей був торік у березні та квітні. Приїжджали знайомі знайомих, цілими родинами. Люди передавали один одному інформацію про наш осередок.

На початку війни ми прийняли близько 2000 українців. Далі потік поступово зменшився. Багато знайшли окреме житло чи повернулись в Україну. 

Зараз живе десь 300. Життя тут бурхливе. Постійно організовуємо якісь зустрічі, свята, екскурсії, навчання, вирішуємо побутові потреби. У мене є помічники серед українців, які беруть на себе організацію заходів, поїздок, допомагають з документацією, контролюють побут і порядок. 

Чи є правила дисципліни в осередку?

  • Діти повинні бути о 10 вечора в номерах. Також слідкуємо, щоб не бігали й не їздили велосипедами чи самокатами на стоянках. Звичайно, коли в ресторані є якась імпреза – туди не можна заходити й гуляти біля входу. На території “Марії” є став, в якому купатись самостійно заборонено. Також просимо не сидіти на диванах біля рецепції, бо це заважає і гостям, і працівникам готелю. Водночас мусимо дати дітям простір, тому на вулиці є ігрові майданчики. 

Дорослі теж мають певні правила – не вішати особисті речі на вікна, прибирати в кімнатах і на поверхах, записуватись в чергу на прання. Не ходити п’яними по території. І ще просимо брати активну участь в житті осередку. 

Правила повинні бути. Робимо загальні збори й обговорюємо актуальні проблеми. Хоча часто діти розраховують, що пані Дорота їм все пробачить, адже вона їх кохає. Згадую, як торік весною діти почали літати по двору готелю і бавитися, а я не могла зробити їм зауваження, бо раділа, що до них повернулося життя.

Ви знаєте, що мешканці осередку називають вас пані Доброта?

  • Направду, я чула кілька разів і від дітей, і від дорослих. Це приємно. 

Буває, що хтось з гостей не хоче зупинятись в “Марії”, бо тут є осередок для воєнних мігрантів?

  • Якщо гість говорить, що йому, наприклад, заважають шумливі діти – це одне. Тоді ми втручаємось. Також зважаємо, коли людина приїхала працювати й мусить рано прокидатись. Намагаємось пропонувати покої не біля сім’ї з дітьми, бо вони можуть, наприклад, плакати вночі. Тобто, підбираємо комфортні варіанти. Однак, якщо гість зазначає, що йому не подобається бути поруч з українцями – тоді я відповідаю: шукайте собі інший заклад. Бо це вже расизм.

Моя родина – міжнаціональна. Мій тато народився у Парижі, і у мами є родина, яка живе у Франції. Там мої кузини. Cестра прожила понад 20 років у Німеччині, дві мої племінниці – німки. Я не розділяю людей за цим критерієм. Наприклад, в нашому бізнесі працюють люди 17 різних національностей. Зважаю лише на якості людини, а не на те, з України вона, з Німеччини чи Франції.  

А з росії?

  • Можу сказати, що коли почалась війна – деякі росіяни одними з перших несли допомогу для українців. Не скажу, що вони всі погані. Я далека від того, щоб безпосередньо оцінювати людей тільки за національністю. 

Що скажете про російську владу?

  • Кожна людина зі здоровий глуздом знає, що це все неадекватно. 

За час війни ви отримали тисячі нових знайомств. Може з кимось зблизились, хтось став товаришем?

  • Так, звичайно. Така комунікація не може зникнути безслідно. Всіх дорогих серцю людей одразу й не перерахую. 

З теплом згадую Вікторію з Житомира. Вона прекрасно співає, а ще сильна духом й харизматична. Якось на початку війни з дівчатами організувала шикарний концерт. Я так плакала від українських пісень. Вікторія зараз в Україні, але ношу перстень, що вона мені подарувала.

Серед потужних волонтерів була Іренка. Працювала у міському центрі соціальної допомоги. Її допомога була надзвичайно великою, оскільки українці, яких ми приймали, відразу ж довіряли їй, знаходили спільну мову. Вона була дуже завантажена, але не скаржилась і відповідально виконувала свою роботу. 

Згадую й хлопців, працівників нашого будівництва, які повернулись в Україну, щоб піти на фронт. Один з них, Віктор, часто мені дзвонить, потребує підтримки, бо знає, що гарно до нього ставлюсь і допоможу чим зможу.

Таких людей дуже й дуже багато. І всі є в моєму серці.

Життя триває. Може в осередку хтось одружився чи народились діти?

  • Такого не було, але не значить, що не буде. 

А трагічні випадки?

Так, у вересні ми втратили трьох людей. Це чоловіки, які мали різні хвороби. Ми доглядали за ними, були поруч, організовували лікування в медзакладаї, обстеження. Але, на привеликий жаль, їх не стало. Двох перших поховали у Польщі. А тіло третього, Романа, вдалось відправити додому, в Україну.

Драматичних історій вистачає. 

Торік у березні на шляху до Риму в автобусі померла українська жінка, чи від інсульту, чи від інфаркту. З нею було двоє синів, 11 і 13 років. Батько – в Україні. Хлопці три місяці жили в італійських монахів, поки він оформив документи й зміг їх забрати. Всі разом приїхали до нас жити.

Ще одна трагічна історія сталась з українкою в Чехії, де її вбили, коли поїхала на роботу. Сина вона залишила в Німеччині. Дитина п’ять днів чекала матір. Ми організували йому психолога, щоб повідомити про загибель. Потім привезли хлопця в осередок, кілька місяців він жив у нас з дідусем і бабусею, а тоді вони полетіли до Канади. 

Що вас мотивує?

  • Посмішки на обличчях та щастя в очах людей. Повідомлення чи дзвінок від тих, хто поїхав, але не забуває. Діти, які веселяться, бо їм затишно й безпечно. Дорослі, які були замкнені в собі, але поступово розкриваються й тягнуться до спілкування. Це підштовхує йти далі. 

А що розчаровує?

  • Деяка поведінка дорослих, яка відштовхує волонтерів. Буває, мешканці осередку думають, що їм все належить. Тоді треба бути жорсткішою і дати зрозуміти, що ми нічим не зобов’язані й даємо допомогу добровільно. 

Як довго воєнні мігранти можуть жити у вас безплатно?

  • 120 днів. Потім держава перестає за них платити, і вони змушені шукати житло деінде. Однак, враховуючи складні життєві ситуації, йдемо назустріч: якщо людина працює в нас – то живе безплатно. 

На поверхах ми облаштували кухні, де можна зготувати поїсти. Там стоять пралки, дивани, мікрохвильовки. Таке місце, де можна поспілкуватись й відпочити. А ще для мігрантів щодня працює безплатна їдальня.

Як гадаєте, осередок спорожніє по завершенню війни?

  • Чи людина знайде собі місце тут, чи поїде додому – індивідуальне питання й залежить від конкретної життєвої ситуації. В Польщі є багато цінних працівників з України, і це, безперечно, плюс для нас. Вони вже мають більш стабільне положення, тому, вочевидь, залишаться. 

Також на рішення впливає безпека дітей. Перед навчальним роком зазвичай стає питання: що робити? Якщо в рідному регіоні немає безпеки через війну, то не бачать сенсу повертатися. Однак, повторюю: це індивідуальні рішення кожної родини.

Житло і робота в чужій країні – це не казкові історії. А важкий шлях, який випав на долю цих людей. Я завжди підтримую й бажаю їм подолати всі виклики.

Анна Лакиза

Фото: надані Доротою Баранською

Додано: 23 października 2023 09:41
Інша інформація

Найчитаніші

© DTP Service s.c. Wałbrzych 2015