Наталія Буднік - воєнна мігрантка з України, яка відкрила у Вроцлаві дитячий садок. Його відвідує 13 українських дітей. Жінка розповіла про необхідність дитячої адаптації в чужому соціумі та про важливість надання психологічної допомоги дітям та батькам, що пережили війну. А також поділилась історією життя в Гостомелі, з якого їй довелося тікати в перший день повномасштабної війни.
Наталія Буднік з сином Михаїлом у дитячому садку „VitaMishka”
Наталія зустрічає мене з трамвая. Впадає в око літній яскраво-рожевий сарафан і привітна посмішка. А ще невелике тату на грудях у вигляді синьо-жовтого серця.
Заходимо на подвір’я по вул. Солтисовіцькій. На паркані – вивіска “Дитячий інтеграційний центр розвитку “VitaMishka”. Дитсадок розміщений на другому поверсі офісного приміщення. Має дві зали й кухню.
В першій кімнаті навчають й проводять дозвільні заняття для старшої групи “Розумники”. Тут є столики зі стільцями й дошка для писання. В іншій, великій, здебільшого займаються з молодшою групою “Крихітки”. Є багато іграшок і живий куточок з кроликами, рибками й равликами. А ще облаштували фотозону й невелику сцену, на якій сидить великий іграшковий ведмідь.
З дверей вибігає Михаїл, 4-річний син Наталії.
Міша завжди поруч. Просто не може жити без діток, дуже любить, адже ще немовлям завжди був зі мною на роботі, – обіймає сина Наталія. – Люблю всіх дітей. Я в сім’ї одна, завжди хотіла братика чи сестричку, але ніхто мені не дарував. Та дітей няньчила з дитинства, коли просили сусіди та знайомі.
Щоб поговорити, вмощуємось на маленькі дитячі стільці за столиком, розмальованим звірами.
ВІЙНА Й АДАПТАЦІЯ В ПОЛЬЩІ
За освітою я практичний психолог. Останні 5 років працювала вихователем в київському дитсадку. За три місяці до війни переїхали з сином у Гостомель, двоюрідний брат допоміг придбати там квартиру в житловому комплексі “Покровський”. У березні я мала стати директором нового дитсадка в сусідньому Ірпені, який хотіли відкрити мої роботодавці.
Також у лютому встигла з’їздити у Вроцлав – мене запросили на вакансію няні, однак через кілька тижнів вирішила повернутись додому, якраз перед війною. Чекали на відкриття нового дитсадка. Власники зробили ремонт, провели день відкритих дверей, набрали дітей. Все було готово.
24 лютого прокинулись від телефонних дзвінків. Я до кінця не вірила, що ворог буде в нашому місті. Син був записаний до лікарні, яка розташована в нашому житловому комплексі. Вийшли на вулицю – всі люди бігають з валізами, виїжджають. На аеродромі, який за кілометр від нас, чули вибухи. В небі літали ворожі гелікоптери, з яких висаджувався десант.
Мій брат теж живе в Гостомелі. Він забрав мене, Мішу й двох котів. А ще в машині були його дружина й куми з тримісячною дитиною. Дороги перекриті, їхати небезпечно, однак ми мусили вибратись. Вирішили прямувати на Західну Україну. Там орендували хату без зручностей в якомусь селі на Львівщині. Наші хлопці записались у віськкомат, а за кілька тижнів відправили нас, дівчат з дітьми, до Польщі.
У Вроцлаві спершу тиждень жили в селі, в однієї пари у двоповерховому будинку. А потім родичка допомогла поселитись у двох старших людей, які мають триповерховий дім у Вроцлаві. Ми жили на першому, вони – на другому. За якийсь час моя невістка повернулась в Україну, бо скучала за чоловіком. Їхня кума теж поїхала додому, коли дитині було пів року. Я залишилась заради безпеки сина. І точно знала: треба починати щось робити.
ПЕРЕЇЗД ДО ВРОЦЛАВА
Мусила перебиратись в місто. Вроцлав я вже знала, бо ще кілька років тому приїздила сюди працювати нянею. Почала шукати роботу в приватних українських дитсадках, але вакансій вихователя чи психолога не було. Однак вдалось влаштуватись до українського садочка, який працює при французькій школі. Мій син ходив там у молодшу групу.
У Вроцлаві знайшла двокімнатну квартиру, яка коштувала немалі гроші. Виховательської зарплати не вистачало на все. Тому придумала відкрити в цьому помешканні дитячий садок вихідного дня. Зробила в інстаграмі оголошення, що беру доглядати дітей щосуботи. Якщо треба побути з дитиною весь день – це коштувало 20 злотих за годину, погодинно – 25.
Це спрацювало. Українські діти перебувають тут переважно з мамами. Хтось працює по суботах, комусь треба відпочити, сходити до перукаря чи на манікюр. А головне – дітям треба бути в соціумі, серед однолітків і земляків. До того ж я вела свій міні блог про свідоме батьківство, тому дехто мене вже знав і довіряв.
Фінансів все одно бракувало. За роботу вихователем у дитсадку мені платили 16,5 злотих за годину. Це малі гроші, зважаючи на те, що я одна працювала з групою крихіток – наймолодших вихованців. Кожного треба годувати, змінити підгузок, приділити час. Підіймати зарплату мені не хотіли, тому почала шукати нове місце. Після кількох співбесід, на яких пропонували дрібні гроші й величезний обсяг роботи, я зрозуміла остаточно, що треба робити своє.
Знайти підгоже приміщення було не так просто і зайняло чимало часу. Однак діти не могли чекати. Вирішила, що поки шукатиму, будемо займатись в моїй квартирі. Набрала дві групи – молодшу й старшу. 5 дітей пішли за мною з українського дитсадка. Для кожної групи була окрема кімната й програма. Я найняла ще одного вихователя, з якою збігаються погляди на методику виховання й дитячу психологію.
Ми не просто пильнували й бавили дітей, а розвивали й приділяли їм максимально час і увагу. Все як звичайному дитячому садку: сніданок, розвиткові заняття з мовлення, логіки, математики. Потім прогулянка, обід, денний сон. Далі ліпили чи малювали. Батьки й діти були задоволені.
Також я проводжу індивідуальні заняття, наприклад, на запуск мовлення, якщо дитина не говорить. Плюс пісочну терапію, яка допомагає при синдромі дефіциту уваги, заїканні, гіперактивності, агресії.
Мій дитсадок вдома не сподобався сусідам. Адміністратор будинку погодилась на нашу діяльність, але треба було платити 4,5 тисячі злотих на місяць. Тоді в інтернеті я таки знайшла приміщення на три кімнати за кілометр від мого помешкання. Облаштували дві кімнати для дітей і кухню. Це було в березні. А в серпні ми вже переїхали сюди, у просторіше приміщення за тією ж адресою. Тепер дітям є де розігнатись.
Сама готую дітям здорові страви, придбала мультиварку. Каші, омлети, суп з фрикадельками. Це їм смакує. В Польщі поширений кейтеринг, але українські діти не дуже люблять таке їсти.
Ми співпрацюємо з організацією Ukrainian Freedom Force Foundation, оформлені як інтеграційний центр для дітей. Платимо зарплату вихователю, за приміщення, вчительці англійської, прибиральниці.
Меблі, іграшки закупила через оголошення в інтернеті. Мала суму, яку зібрала за роботу кімнати вихідного дня. Ясно, що речі не нові. Але все попереду. Моя мама з України привезла розвивальні картки та іграшки.
МЕТОДИКА
Працюю за загальноукраїнськими методиками “Дитина” та “Оберіг”. Плюс додаю свої ідеї. Вмію складати методички й плани на рік. Роботу розбиваємо на тижні за різними темами, наприклад: космос, навколишнє середовище, тварини, спорт, професії, здорове харчування.
Крім педагогіки, беру матеріали з вікової психології. В першу чергу займаємось розвитком дитячої особистості, а не просто зубрінням чи доглядом за дітьми.
В режимі дня є багато спорту, бо фізична активність розвиває і мозок. Зарядка поєднує оздоровчу фізкультуру, довгі прогулянки. За столами сидимо тільки, коли їмо, пишемо, малюємо чи ліпимо. Гаджетами не користуємось, мультики заборонені. Може бути перегляд якогось навчального відео на тему, яку розглядаємо цього тижня.
Діти одразу не показують всього характеру. Це природно, адже потрапляють в чуже середовище. З часом ми їх пізнаємо більше. Розповідаємо батькам про здібності, які вони можуть не помітити. І звичайно про проблеми, наприклад, про агресію щодо до себе чи до інших однолітків. Є діти, яким просто необхідна психологічна допомога.
Найбільша проблема – воєнний посттравматичний синдром. Коли дитина була в окупації, чула війну безпосередньо чи з розмов дорослих. Якщо не говорити з нею на цю тему – будуть невтішні наслідки, коли війна сприйматиметься як щось нормальне. Дитина просто перестане боятися, зникнуть захисні механізми. На цю тему треба проводити бесіди й заняття з психологічної підтримки. Говорити правду: що боятись – нормально, і це основа безпеки.
Якщо дитина відвідує психолога, то наполеглива рекомендація батькам теж піти до спеціаліста для дорослих. Адже в дитини з мамою спільна психіка до 9-11 років. Вона перебирає на себе все, що коїться з батьками. Проте тільки одиниці погоджуються, вважаючи, що то проблема тільки дитини. Упевнено кажу: ні, це не так. Щоб допомогти, треба пройти це разом.
Поїду додому, коли закінчиться війна, і буде більш-менш безпечно моїй дитині. Хочу відкрити в Україні приватний дитсадок. Не приймаю ситуацію, щоб залишитись в Польщі, не даю собі тут вкорінитися. Працюю, бо вмію це робити й хочу бути корисною. Українським батькам, які працюють, треба хороший і корисний догляд за дітьми. Цей дитсадок закривати не буду, передам повноваження або керуватиму віддалено.
