Як залишитись українкою в проросійському Донецьку, розповіла “Щоденнику” Ольга Степанова, графічна художниця. А ще про вербування студентів, про університети, що стали розплідниками сепаратизму, про родичів, яких зазомбувала російська пропаганда, і про предків, яких розстріляли комуністи.
Ольга зараз живе в Старих Богочовіцах біля Валбжиха. Вона – воєнна мігрантка, яка двічі тікала від російських загарбників, у 2014 – з Донецька, у 2022 – з Хмельницького. До Польщі приїхала з двома дітьми, свекрухою та її матір’ю. Займається малюванням портретів-шаржів і б’є татуювання.
На інтерв’ю жінка приходить в Центр інтеграції при Товаристві “Україна – Валбжих”. Вона в напрасованій блакитній сорочці й з акуратним макіяжем. На плечі – рюкзак, під рукою – торба з малюнками й планшетом, на якому створює портрети-шаржі.
ЖИТТЯ В ДОНЕЦЬКУ
Ольга була студенткою Донецького націаонального технічного університету
Найяскравіші спогади – це студентське життя. Я навчалась в Донецькому національному технічному університеті на економіста. Зовсім не творча професія, але батьки наполягли, що це більш престижно. Мама завжди говорила, що малюванням на хліб з маслом не заробиш.
Я була активною студенткою, мала багато знайомих. Ми створили свою команду “Що? Де? Коли?”, їздили по Україні на ігри. Легко знаходила спільну мову з однолітками. Якось хлопчина з Луцька розповів мені, що його дід – воїн УПА, і запитав, що я про це думаю. Відповіла, що то наш герой, адже воював за вільну Україну. Він так зрадів, адже рідко почуєш подібне від дівчини з Донбасу.
А от від російської молоді відчувала зовсім інше. Наприклад, коли вони приїжджали з Москви чи Санкт-Петербурга на творчі фестивалі. Все в них говорило про те, що нас зневажають і ні в що не ставлять. Колись в потязі до Криму їхала в купе з москвичами – бабою і внуком, якому років 10. Він говорив ніби толерантно, але з такою зневагою, що відчуваєш це на клітинному рівні. Вочевидь, дитина росла в середовищі, де батьки культивують зневагу до українців.
Якось з друзями пішли на творчий вечір студентського театру, де грали виставу “Герострат”. Це історія про давньогрецького героя, який спалив храм Афіни в Ефесі, тільки заради того, щоб його ім’я увійшло в історію. Зараз це нагадує росію на чолі з вождем, якому заради свого імені треба щось руйнувати. Проблема маленької людини, яка думає, що вона велика.
Після вистави ми створили інтелектуально-політичний клуб, де говорили на філософські теми. Поступово перейшли до імперіалізму, і риторика членів клубу пішла в русло русофільства. Почались розмови про “вєлікую русь” і приналежність українців до неї.
В якусь мить я зловила себе на думці, що ледь не повірила в цю філософію. Адже зручно перекладати відповідальність за своє життя на якогось вождя, який нібито має зробити тебе щасливим. Така приваблива мрія, утопія. Однак мені вистачило клепки в голові отямитись. І скоро мої відвідини того клубу закінчились.
Це сталось після огидного випадку. Один зі студентів, родом з Маріуполя, похвалився мені знімком за 2007 рік. На ньому він позував з автоматом Калашникова і з прапором Донецької Народної Республіки. Говорив про возз’єднання з росією.
З ким вони збирались воювати? Тоді я так подумала. Україна – миролюбна держава, ніколи не мала апетитів на чужі землі. Ми як ті бджоли, яких краще не чіпати. Попри цей знімок, не могла уявити, що Донецьк стане росією. Більше на ті збори я не ходила.
Виявилось, що так вербували українців. Багато членів клубу вступили в лави прихильників росії. Пізніше ті паскуди опинились при владі чи стали наближеними. А філологічний та історичний факультети нашого універу взагалі стали розплідником сепаратизму. Завербували кількох професорів, а ті в свою чергу травмували мізки молодим студентам. Я це бачила на власні очі.
За часів прем’єрства Януковича, його портрет почепили серед почесних випускників університету. За нього голосували на виборах, бо він був прихильником росії. Знала хлопця, який підтримував Ющенка. Він був білою вороною, місцеві не тямили, як можна думати по-іншому.
Я народилась в час, коли Радянському Союзу приходив кінець. Дитинство минуло в 90-ті роки. Тому я не пам’ятаю ті часи, транспорантів в моєму дитинстві не було, і ностальгії – теж. Свідоме життя пройшло й проходить у вільній Україні. Пам’ятаю, як ми їздили в різні міста. Для мене вона – єдина. Всі однолітки однаково співали “Плач Єремії” біля вогню. Я любила “Океан Ельзи”. То була моя лагідна українізація. Українська культура – більш жива й позитивна. А ще я досліджувала історію свого роду, яка має трагічні сліди, і багато в чому визначила мою проукраїнську позицію.
РОДИНА
Моя матір має російську кров, вважає себе росіянкою, хоча ніколи там не була. Тато – українець з польським корінням, однак він – строга радянська людина, і це було незмінно.
Прапрадід і прапрабаба по батькові – поляки. Вони називали себе мазурами, адже за часів Речі Посполитої їхні предки поселились на території України. Прапрадід був директором школи в тодішній Кам’янсько-Подільській області (нині Хмельницька. – ред). Прапрабаба Аделя – грала на фортепіано. Вони обоє стали мішенню совєтів, які прийшли до влади після Жовтневого перевороту. Їх вважали ворожими іноземними агентами.
Прапрадіда комуністи розстріляли на очах у сім’ї. Його дружині Аделі з дітьми довелось тікати на північ області, до своїх рідних. Однак через два роки її знайшли й кинули на два місяці до в’язниці. Я знайшла в архіві її кримінальну справу. Потім дивом випустили, і вона втекла на Донбас шукати кращого життя, адже тут були шахти й робота. З того часу почалась донецька історія моєї родини.
Своїм батькам у 2014 році, коли росія окупувала Донбас, я не могла нічого довести. Вони – пенсіонери, виховані за всіма законами Радянського Союзу. Освічені люди, технічна інтелігенція Донецька. Ну мусять же бути якісь мізки! Сварки доходили, як кажуть, до соплів з кров’ю, до фізичного сердечного болю. Та без результату.
В якийсь момент я перестала боротися з ними за Донецьк, почала більше думати про свою сім’ю. З батьком не говорила два роки. Брат сказав, що почне спілкуватись, коли я стану нормальною людиною.
Корені цього всього – в російській пропаганді. Мій брат займався супутниковим телебаченням. У батьків з’явилась велика плазма. І, звичайно ж, російське телебачення, а саме пакет “НТВ”. Серед каналів – “Звєзда”, де цілодобово крутять фільми про велику непереможну радянську армію. А мій тато – великий фанат Другої світової війни, тому мета знайшла ціль.
Батьки – далеко не єдина родина, яка споживала ті російські помиї. Ось чому люди зазомбовані. Скільки ж грошей витратила росія на інформаційну політику на Донбасі? Готувались вони років двадцять. З телевізора й пішла російська звичка говорити не в Україні, а на Україні. Як про щось зневажливе. А от росія по телебаченню – це ледь не найкраща країна в світі.
2014 РІК
Ми з чоловіком мали двокімнатну квартиру в Донецьку. У 2012 році народили доньку Варвару. Мали рекламну агенцію, яку хотіли переформатувати. Займались відеорекламою. Придбали авто, робили ремонт. Мали свої плани на життя.
З донькою за тиждень до від’їзду з Донецька
В Донецьку тоді гарно розвивалась інфраструктура, в місто вкладались гроші, влада була в руках криміналітету, орієнтованого на росію. Робили дороги не тільки головні, а й під’їзні в спальних районах. Реставрували будинки в центрі, клали бруківку. В місті було чисто. На заробітки люди не їздили, бо роботи вистачало, і зарплати були хороші.
Оця розбудова Донецька, нормальні умови для життя, інформаційна пропаганда й стали плацдармом того, що частина містян підтримали події у 2014 році. На мій погляд, таких людей було відсотків 40. Цього росії вистачило, щоб виправдати окупацію і створити потрібну картинку.
Мої ровесники здебільшого були проти росії. А загалом – переважній більшість містян, зрештою, було все рівно. Бо в житті для них головне мати заробіток і що поїсти. З’їздити в Крим на відпочинок чи на Азовське море. На тому все.
На початках окупації багато проукраїнських людей виходили на мітинги за Україну. Однак їх ловили, катували, розбивали черепи, підліткам навіть різали сухожилля на ногах. Потім був референдум, на який ми не пішли.
Якось з мамами й дітьми гуляли на майданчику біля будинку, неподалік почався мінометний обстріл. Довелось ховатись. Одного разу я поїхала в Макіївку щодо нової роботи. На блокпостах стояли чеченці чи дагестанці. Було бридко. Це – чужинці. Зі зброєю. На твої землі. Що вони тут роблять? Мені було важко це все усвідомити.
В таких умовах протримались до липня. Тоді вирішили їхати до Києва. Чоловікові запропонували роботу режисером монтажу на “Новому каналі”. Купили квитки на потяг. Дорогою почули новину, що біля Донецька російські бойовики збили малазійський Boeing 777.
В Києві було важко. З роботою в чоловіка не склалось, бо проєкт закрили. Я кілька місяців навіть працювала в цілодобовому сексшопі. Кожен з нас схуд на 15 кілограмів. На початку 2015 року ми поїхали в Краматорськ, де у родичів вже жили чоловікові батьки. Взяли собі час, аби зорієнтуватись, що робити далі. Я запропонувала перебратись на Хмельниччину. Там же колись мешкали мої предки, тому регіон ментально близький.
ХМЕЛЬНИЦКИЙ
Чоловік Ольги з донькою у Хмельницькому
Якийсь час жили в Кам’янці-Подільському, потім облаштувались в обласному центрі, де чоловік отримав роботу на місцевому телеканалі. Перевезли до себе його батьків.
Я почала займатись графічним дизайном як фрілансер. Малювала портрети. За два місяці вже почала продавати. Потім відкрила свою фірму. Це складна й цікава робота, адже треба знати психологію, фізіогномію та пластичну анатомію, щоб на шаржах передавати характер людини. Вчилась цьому всьому по книжках. Мала замовлення з Німеччини, Чехії, США.
Працювала також штатним дизайнером в ХОХМ (Хмельницький обласний художній музей. – ред). Там було чимало проєктів. Один з них – відтворення вітражу “Шевченко-мати”. Це відома робота, створена в 1964 році до 150-річчя Тараса Шевченка у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету. На ньому був напис: “Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!”. Партійне керівництво не пропустило цей твір, і замість відкриття, адміністрація університету розбила вітраж. Моїм завданням було відтворити його й скласти як мозаїку. Зараз робота знаходиться в ХОХМі.
Робота Ольги „Шевченко-мати”
ПОЛЬЩА
До Польщі приїхали евакуаційним потягом. В село під Валбжихом нас привезли волонтери на кареті швидкої допомоги з Вроцлава. Ми шукали безплатне житло, бо моїх фінансових запасів вистачило б всього на тиждень-два. В Струзі поселились спочатку в приміщенні сільського клубу, де місцеві проводять зібрання, концерти, творчі зустрічі. Нас було 20 мешканців.
Двоє дітей Ольги, свекруха та її матір під час евакуації до Польщі
Щоб не сидіти склавши руки, я пішла працювати волонтером в школу, допомагали українським дітям адаптуватись до нових умов навчання, спілкуватись з ровесниками, педагогами. Там познайомилась з багатьма чудовими поляками, які дуже допомагали українцям.
За 2 місяці переїхали в старий сільський будинок, де мешкаємо самі. Він ще воєнних часів, топимо дровами та вугіллям. Я пішла працювати – і вікна мила, й лохину збирала, й була помічницею старших людей, діти яких живуть окремо. Готувала їм їсти, прибирала, ходила в магазин чи аптеку. Також пробувала працювати дизайнером в рекламному агентстві у Валбжиху, однак не зрослось.
Займаюсь малюванням графічних портретів, отримую замовлення. А ще роблю татуаж. Люди передають один одному слух про мої заняття. Найближчим часом планую намалювати кілька ескізів, запросити поляків й українців на безплатне тату. Хочу доробити портфоліо і переїхати в більше місто.
