Сім днів евакуації через Крим і росію, відібрані окупантами домівки, окупація рідного села. Вивезені діти у рф. Залишені квартири, роботи, батьки. Терор і обшуки на ворожих кордонах. Про цей та інший пережитий досвід війни та евакуації розповіли "Щоденнику" українці, що мешкають в осередку для воєнних мігрантів "Варшавянка" у Ржечці.
Тут проживає близько 30 українців. Це люди, що втекли від війни з Донеччини, Херсонщини, Дніпра, Одеси, Запоріжжя та Харкова.
Триповерховий корпус стоїть під зеленим пагорбом, позаду якого розкинулась галявина й ліс. Неподалік – кінцева автобусна зупинка напрямку Валбжих – Ржечка. Широкий вхід на територію готелю починається обабіч дороги. По обіді до мігрантів приїжджає консультант із Центру інтеграції, щоб дати відповіді на питання, які турбують мешканців осередку, й допомогти їх вирішити.
Осередок українців зробили в колишньому готелі „Варшавянка”
Консультація проходить в приміщенні з барною стійкою й великим столом. Тут збирається з десяток людей, усі – жінки. Кілька дітей підслуховують під дверима. Помітивши, дорослі відправляють їх гратися на вулицю.
Розмова триває кілька годин. Здебільшого мігрантів цікавлять питання легалізації, оформлення українських і закордонних паспортів, водійських прав, соціальної допомоги на дітей з інвалідністю. Також процедура виїзду в Україну, і чи можлива втрата статусу „UKR”. Питання стосуються також опікунства, спадщини на окупованій території, продажу майна.
Доки триває консультація, знайомлюсь зі Світланою Малаховою. Вона переїхала до “Варшавянки” кілька днів тому разом з сином. До цього мешкала у Щавно-Здруй. Однак довелось змінити орендоване житло на безплатну кімнату в осередку.
Світлана Малахова родом з Запоріжжя
Я приїхала до Польщі з Запоріжжя, коли в червні минулого року почались прильоти ракет на Хортицю. Боялась, що окупанти розвалять стару частину міста, і я просто не доберусь з дитиною до вокзалу. Вдома мала роботу в будівельній фірмі, була інспектором відділу кадрів: вела особові справи, складала трудові угоди. Через росіян змушена була залишити нормальне життя, маму, чотирикімнатну квартиру. І виживати в чужій країні, – зітхає Світлана.
Спочатку жінка жила в хостелі у Валбжиху, потім в готелі для мігрантів “Йоанна” у Щавно-Здруй. Вдалось влаштуватись на роботу в супермаркет “Бедрьонка”, там обіцяли зарплату до 3000 злотих.
Я розкладала товар, допомагала на касі самообслуговування. Однак треба було платити за житло, я просто не потягла фінансово. Тому переїхали у Ржечку. Роботу в супермаркеті довелось залишити. Добре, що мені заплатили 1000 злотих за 10 днів. Трохи маю чим перебитись, але все одно важко. Тому зараз маю пріоритет – пошук роботи, – продовжує Світлана. – Звичайно, хотілося б за професією, вмію працювати з документами.
Жінка показує готель. На першому поверсі – велика зала-їдальня. Пахне чимось смаженим. Щодня тричі на день сюди привозять готові страви для мігрантів. Якщо хтось хоче приготувати індивідуально – може скористатися кухнею, вхід до якої веде з їдальні. Тут стоять плити, мийки, стільниці.
Кухня в осердку „Варшавянка”
На другому і третьому поверхах – невеликі житлові кімнати. Ремонт не надто свіжий. В номері Світлани є кілька ліжок, внизу на двоповерховому грається в телефоні син. Справа за вхідними дверима – ванна кімната з душем та унітазом.
Тут була пліснява, я почистила, – каже жінка. – Радію за будь-яку допомогу. І головне – кімната окрема, нам з сином вистачає.
Кімната, де мешкає Світлана Малахова з сином
Після консультації мешканці осередку виходять на вулицю. Хтось палить цигарки, хтось – просто спілкується.
Зараз я вам все розкажу, – говорить Надія Іванівна з Дніпра, пропонує сісти на лаві навпроти входу в корпус. – Ми з сином і невісткою приїхали сюди 9 березня 2022 року. Мій син – не придатний до військової служби. У 17 років мав операцію на шлунку, частину вирізали, його ще тоді списали. Ми вирішили їхати до Польщі, бо там, де ми живемо, поблизу Дніпра, дуже гатили. Це за 100 кілометрів від окупованого Енергодару Запорізької області.
Як прибули у “Варшавянку” – тут мешкало десь 70 людей. Місць в кімнатах не було. Нам запропонували облаштувати житло в господарському приміщенні на території готелю. Ми з дітьми там прибрали, зробили ремонт, і поселились окремо, – показує на стежку, яка веде до іншого приміщення навпроти головного корпусу. – Зараз живу сама. Син і невістка поїхали працювати на завод у місто Легніца. Винаймають житло. А що робити? Вони молодші, хоч зароблять копійку.
А я тут не залишусь, як тільки закінчиться війна – поїду додому, – ділиться Надія Іванівна. – Хоча живих родичів вже немає. Сестра, чоловік померли, і мама – вже перед самою війною. Поблизу Дніпра маю квартиру. Не здаю. Сусіди кажуть, що вікна цілі, і то добре.
Я пів життя працювала на заводі “Південмаш”, закінчила Київський політехнічний інститут. А ще Запорізький фармацевтичний, і з 1996 року почала працювати аптекарем. Хто б думав, що в Україну прийде така біда. Хочу подякувати полякам за все, що для нас роблять.
До розмови долучається Наталія Шапошникова, родом з Донецька. Блондинка в спортивному костюмі. Переходить з російської на українську. У 2014 році втекла від окупантів на Херсонщину. Однак повномасштабна війна змусила її тікати і звідти. Має чоловіка й 18-річного сина з інвалідністю.
Їжі маємо вдосталь, – каже. – Смачний борщ нам варить українка. А ще привозять сири, шинку, салати, йогурти. Видають пральний порошок, мийні засоби. Гріх скаржитись.
Аби ще хорошу духовку, щоб хліб домашній спекти та пиріжки, – всміхається Тетяна Ординська, матір п’ятьох дітей з Херсонщини.
Тетяна Ординська з чотирма дітьми евакуювалась з Херсонщини
З Тетяною говоримо найдовше. Вона розповідає про евакуацію з окупованого рідного села та про довгу семиденну поїздку до Польщі. Через Крим, росію й Білорусь. Разом з нею тікала і Наталія Шапошникова. Обидві жінки з Херсонщини й давно знають одна одну.
Мені немає куди вертатись. Чеченці й росіяни забрали хату. Я родом з села Заводівка Горностаївської громади Каховського району, – починає Тетяна. – В перші дні війни вони вдерлись в село, заходили на подвір’я через городи. Шукали атовців, чоловіків з татуюваннями. Допитували, що означають ті тату, могли дати ляща, коли щось не сподобалось. Перевіряли телефони. Телебачення й інтернету в нас не було. Страшно було за доньок, їм 12, 14 і 15 років. Ті окупанти страшні, з бородами, лазили, де хотіли. Могли відстрелити замок на хаті й зайти.
Потім селянам дали два дні на евакуацію. Хто залишився – тому російський паспорт. Моя старша донька Аня вмовила нас переїхати до неї в Генічеськ. Проїхали 20 ворожих блокпостів. Далі всі разом добирались до Польщі сім днів. Навіть довелось ночувати у воронежі. Волонтери передавали нас як газету з рук в руки. В Джанкої брали відбитки пальців і навіть ніг. То був такий психологічний тиск. Чоловіків на кордоні з росією тримали 5 годин, – згадує Тетяна Ординська.
В Білорусі причепились до фотографії в телефоні, на якій мій маленький син у воєнному береті. Його колись подарував знайомий атовець. “А мамочка не хочет здесь остаться?”, запитав котрийсь, хто нас перевіряв. Довелося брехати, що той берет вже був у хаті, яку ми купили. Якби змусили залишитись з ворогами – то повісилась би на першому дереві.
У Заводівці мешкало близько 1100 людей. Під окупацією залишились здебільшого пенсіонери.
Інколи розмовляю з односельцями через інтернет. Там все паскудно. Через підрив Каховської ГЕС немає води. Видають раз на тиждень по кілька літрів. Бабки ходили скандалити, та толку ніякого, добре, хоч живі залишились. Окупанти навіть розтяжки поставили на території школи, відібрали автобус, вкрали більярдний стіл, а в охронників забрали чайник, каву й чай. Як їх назвати? Освободітєлі х…ві. Село в нас гарне, були плавні, а зараз все повисихало. Земля там багата й родюча. У мене 12 гектарів паю.
Дзвонили мені з їхньої прокуратури, мовляв, чому ми поїхали в Польщу, а не в росію. Ага, дуже хочеться там жити. Багатьох місцевих дітей вивезли туди, і вже промили мізки. Наші діти заблокували їх в соцмережах.
„Варшавянка” має велику територію біля лісу, де добре гратись дітям
Адаптуватись в Польщі найважче було дітям.
Малий мені каже: “Мама, ти що привезла мене сюди умирати?”. Польської не розумів. На початку в школі з нього сміялись. Дитина навіть боялась попроситись в туалет. Цілий день терпів, аж поки дійшов додому. А зараз вже все нормально. Донькам подобається вчити польську. То пісні слухають, що книжки читають, – продовжує Тетяна Ординська.
Але додому хочеться, – додає Наталія Шапочникова. – Зараз на Херсонщині сезон овочів та фруктів. Черешні, полуниця, персики, виноград, дині, кавуни. Роботи з головою. І закрутки, і городи. А тут не можемо влаштуватись на роботу, бо діти малі, або, як у мене, з інвалідністю. Було б добре знайти роботодавця, який би дав роботу вдома.
Мірослав Павліковський, сивий балакучий чоловік, запрошує на чай і каву. Він – бізнесмен з Вроцлава, орендує „Варшавянку” для українців й приглядає за порядком. Приїжджає сюди зазвичай на вихідні. Мешкає в окремому будинку поруч з головним корпусом.
Я підписав угоду з старостою, що орендую цей заклад для гостей з України. Спочатку не знав, чи винаймати весь будинок, чи лише частину. Але зрештою вирішив орендувати весь, бо приїхало батого українців. Це було спонтанним рішенням, думав, що осередок існуватиме місяць-два, а вже минуло півтора року. Мав сподівання, що росія згодом відступить, як зробила це, наприклад, в Грузії, – каже Мірослав Павліковський.
Наше завдання – допомогти людям. Велику роботу в цьому сенсі зробила місцева влада, зокрема, Кшиштоф Квятковський, староста Валбжиського повіту. Людей привозили з вокзалу й одразу розселяли по номерах. Забезпечували всією необхідною гуманітарною допомогою.
Люди почали обживатись. Дехто швидко інтегрувався, дехто був у поганому психологічному стані. Між собою є різні взаємовідносини. Буває, сваряться, мені жаліються. То я намагаюсь зайняти сторону слабшого. Інколи виходить зворотний ефект – ці люди стають сильнішими духом, починають дозволяти собі скандали. Однак, наш осередок не є винятком. В усьому світі, де є люди живуть гуртом, будуть такі ситуації. Добре, що вони поодинокі. Завжди кажу: доки ми живемо під одним дахом, мусимо домовлятись
Мені приємно знайомитись з новими людьми. Тут бували викладачі, вихователі, економісти, медсестри. З ними є про що поговорити і обмінятись світоглядом. Також намагаємось організовувати проєкти дозвілля, наприклад, на Миколая та Різдво разом з церквою влаштували свято з подарунками для дітей. Переважно приймаємо матерів з дітьми. Місце – хороше, тут свіже повітря, ліс, туристичні маршрути, і близько до кордону з Чехією.
Наша історія сплетена з Україною. І коли треба допомогти – ми об’єднуємось і це робимо. Навіть якщо маємо різні погляди на історію. Бо то – минуле, воно не стосується сьогодення.
Наразі майже 40% українських біженців не планують повертатися в Україну з Польщі, свідчать дані опитування компанії з працевлаштування Gremi Personal, проведеного в березні за участі 1270 респондетів. Кількість тих, хто не планує повертатися в Україну, за останні пів року зросла більш як вдвічі – з 17% до 38%.
