Чому поляки дивуються, чуючи російську від українців. Звідки черпати любов до рідного краю, живучи в чужій країні. Чому важливо передавати її дітям. І навіщо треба починати з себе. Про це “Щоденнику” розповіла українка Наталія Порохно з Одеси. Зараз мешкає у Жечці, що за 30 км від Валбжиха, в осередку для воєнних мігрантів “Варшавянка”.
А ще повідала про страх війни, який не змогла пережити в Україні. Про рішення евакуації до Польщі та життя воєнної мігрантки, яка не забуває рідний край.
У „Варшавянці” мешкає зо 30 воєнних мігрантів з України. Переважно це російськомовні матері з дітьми. Серед мешканців пристановища вирізняється тендітна Наталія Порохно, викладачка й педагогиня з Одеси. Ми розговорились. Ця одеситка вразила любов’ю до рідної мови, культури й традицій. А також принциповим рішенням більше не розмовляти мовою ворога. Вона ділиться своєю історією.
Говоримо за дерев’яним столиком, що вмостився на зеленому пагорбі готелю “Варшавянка”. Пообіднє сонце то пече, то ховається. Нашу розмову супроводжує цвірінькання птахів у лісі, що розкинувся позаду. Наталія час від часу плаче, згадуючи рідний край.
Фото: Анна Лакиза
ПРОУКРАЇНСЬКЕ ДИТИНСТВО В РАДЯНСЬКИЙ ЧАС
Українську мову я вчила з дитинства. Попри те, що ми жили в російськомовній Одесі, духовно ближчою мені була Центральна Україна. З Чернігівщини був мій тато, з Черкащини – мама. Я ж народилась в Одесі, бо тут вони одружились. Життя в радянський час не було медом, але вони завжди говорили мені: “Пам’ятай, ти – українка, і мусиш знати рідну мову”. Вже тоді знала, що я – не радянська людина.
Завжди хотілось подорожувати, пізнавати Україну. Великої можливості на те не було, тому мама заміняла мені подорожі розповідями про рідну Черкащину. А ще співала українські пісні – “Несе Галя воду”, “Розпрягайте, хлопці, коней”, колискові. Пізніше познайомила з творчістю Ніни Матвієнко та Миколи Гнатюка. А тато декламував напам’ять Тараса Шевченка. У нього був гарний тембр голосу.
Батькова сім’я перебралась з Чернігівщини на Одещину під час Голодомору. Мій дід рятував сім’ю від голоду. Бабця, живучи в Одесі, завжди говорила українською мовою.
Жили в селі під Одесою. Пам’ятаю, як з сусідками співали українські пісні. Я дружила з однією дівчинкою. Якось вона від родичів привезла дві пісні – “Ой, чий то кінь стоїть” та “Горіла сосна, палала”. Ми були підлітками, вивчили їх і співали на гульках. Добре пам’ятаю, що саме від неї вперше їх почула, бо в той час не було належного транслювання українського продукту.
Мені пощастило з вчителькою української мови в школі. Якісь 4 години на тиждень вона проводила дуже віддано. Тому подобались її уроки. Також я багато читала позакласної української літератури. Дуже вразило “Диво” Павла Загребельного. Там оповідається про три історичні етапи для України – Київську Русь, Другу світову війну та 70-ті роки радянського часу. Тоді Київська Русь стала для мене відкриттям і найцікавішою частиною книги. На уроках історії такого не розповідали, адже переважала тема радянської ідеології. А Загребельний це зробив дуже вдало.
УНІВЕРСИТЕТ І РОСІЙСЬКОМОВНІ ВИКЛАДАЧІ
Школу я закінчила із золотою медаллю, у вже незалежній Україні. Далі пішла вчитись в університет на економіста. Було невтямки, чому переважна більшість викладачів говорять зі студентами російською. Дехто тільки намагався перейти на державну мову. Нею писали хіба що в документації. Навіть курсові приймали російською, зовсім не заперечуючи. До викладачів тоді просто не було вимог говорити державною мовою.
В цьому сенсі мені доводилось виховувати саму себе. Під час навчання завжди шукала українські джерела. Ніби відчувала, що колись настануть інші часи, і вимоги до знання державної мови будуть на зовсім іншому рівні.
Цей час таки настав. Це сталось, коли у 2000-х я вже сама викладала економіку в Одеському національному університеті імені Мечникова. Пропрацювала там 20 років. Бачила, як деяким колегам важко перейти на українську. А мені – легко, адже з дитинства і юності була підготовлена.
Було приємно, що виходить краще говорити ніж у колег старшого віку. Я не мала наукового ступеня, не була доцентом наук, але мала власну нагороду – володіння рідною мовою.
В такі моменти пишалася своєю сільською школою, що дала мені знання. В університеті викладала економічну теорію на всіх факультетах. Навіть на філологічному студенти не робили мені зауважень, ті, які фахово вивчали українську мову й літературу. Було не соромно з ними розмовляти.
РОБОТА В СУЧАСНІЙ ШКОЛІ
У 2018 році я змінила роботу. Пішла працювати в школу рідного села, що за 15 кілометрів від Одеси, була педагогом-організатором, потім – вчителем математики. Освітян уже зобов’язали викладати українською мовою. Документація велась більш-менш. А от розмовляти – то вже складніше. Для більшості педагогів перейти на українську стало тягарем. Відчувалось, що роблять це на вимогу. Під кінець уроку вже переходили на російську. Директорка школи за фахом – вчитель російської. Їй самій було складно, тому не надто слідкувала за іншими.
В міській школі, в яку я перейшла майже два роки тому, є молодші й старші вчителі. Директорка викладає українську мову й літературу. Час від час нагадує колегам: “Не розмовляйте російською. Навіть в коридорах і між собою. Батьки можуть робити зауваження. Не створюйте нам усім проблем”. Направду, колеги – не проросійські люди, їм просто дійсно важко. Намагаюсь ставитись до них з розумінням, але водночас переконана, що вивчити рідну мову, – можна.
Фото надане Наталією Порохно
ПРИПИНИЛА РОЗМОВЛЯТИ РОСІЙСЬКОЮ
Зараз російською я не розмовляю. Прийняла для себе таке рішення. Остаточним фактором стала війна. Мій колишній чоловік, батько моїх дітей, зник безвісти на фронті. Заради того, що він робив, я остаточно перейшла на українську. І заради всіх інших хлопців і дівчат, які боронять нашу землю. Бо в цьому всьому має бути сенс. Це найменше, що я можу зробити.
На Львівщині, Київщині, у Чернівцях – всі нормально відносяться, коли говориш українською. Ніхто не дивується. В Одесі трохи інакше, тут переважав російський мовний простір. Принаймні, до війни. Маю великі сподівання, що вона таки стане чинником, який змінить ситуацію.
Поляки розуміють різницю між українською та російською, й дивуються: “Та що ж це за українці такі до нас приїхали? Тікають від війни, ми їм допомагаємо, а вони розмовляють мовою ворога!”. А мені перед поляками не соромно. Так, я – українка, і це видно з того, як я мовлю!
Одна справа, коли, наприклад, на заняттях з польської, місцева викладачка використовує російську мову, бо вона не говорить українською, а ми – поки що польською. Англійську теж мало хто знає. Тому обставини змушують вдаватися до такого посередництва. Мовне питання – делікатне. Але, коли ми, українці за походженням, не можемо вивчити державну мову й говорити нею між собою – то це якийсь парадокс, який не можу собі ані пояснити, ані зрозуміти.
Життєвий досвід і педагогічна професія навчила мене, що не треба віддавати себе людям, які цього не хочуть. Що змінити незмінне – неможливо. Я вже не маю фізично-морального ресурсу когось переконувати перейти на українську.
На цю тему згадую актора Петра Весклярова, який грав Діда Панаса в телепередачі “Вечірня казка” на каналі “УТ-1”. Колоритний і незвичайний дід у вишиванці, якого пам’ятаю з дитинства. Недавно прочитала цікавий факт про нього. Як не намагалась радянська машина йог зламати й змусити говорити російською – не вдалось. Від завжди відповідав, що не може, бо йому важко. Нашим українцям можна так само робити, тільки змінити вектор. Тут справа в позиції.
Якщо людина хоче – дам пораду зі свого досвіду і підкажу можливості. Є люди, які соромляться заговорити українською. Але треба боротись і діяти: читати, слухати, поповнювати словниковий запас, відмовитись від російськомовних джерел, взяти до вжитку україномовні продукти – музику й кіно. Вчити напам’ять пісні та вірші, читати вголос. Не все одразу – але обов’язково вийде.
ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ
Мені важливо провести проукраїнську лінію у своїй сім’ї. Зі своїми дітьми проводжу відповідну роботу, хоча в осередку діти переважно говорять російською. Але я знаю, що мої без проблем перейдуть на українську. Фільми дивимось тільки рідною мовою. Вже, мабуть, передивились всі на тему української визвольної війни. “І будуть люди”, “Царівна”, “Іван Сила”, “Століття Якова”, “Чорний Ворон”, “Таємний щоденник Симона Петлюри”, “Пропала грамота” – серед улюблених українських фільмів.
Музику, яку слухаю, діти теж чують. Серед виконавців любимо мелодію Мирослава Скорика, яку нещодавно для себе відкрили. Слухаємо всі інтерпретації: Ярослав Джусь гарно виконав її на “Україна має талант”, обожнюю варіант Злати Огнєвіч – то для мене “сама Україна”. Останнім часом слухаю Квітку Цісик. Її приклад, як любити Україну, є для мене взірцем. А ще вмикаю “Над Дніпровою сагою” “Авіатора”, “Сивий коню” “NAVKи”, “Соколята” Аркадія Войтюка, “В чистім полі” Марії Яремчук, “Журавлі” “Hardkiss”, “За лісами, горами” Злати Огнєвіч, “Зоре моя вечірняя” Олексія Керекеша і „Fata Morgana Band”.
З українським казкарем Сашком Лірником. Фото надане Наталією Порохно
З синами маємо традицію на ніч слухати казки Сашка Лірника. Це наш улюбленець. В Україні кілька років тому мали можливість з ним познайомитись. В селі Легедзине не Черкащині, де ми гостювали, було свято Івана Купала. Сашко був там ведучим, діти його одразу впізнали. Вдалось з ним поговорити й сфотографуватися. Приємно, що для моїх дітей він є авторитетом і прикладом справжнього українця.
Те Івана Купала на нас справило сильне враження. Я люблю традиції періоду до хрещення Київської русі. Вінки, пісні, вишиванки – це так колоритно, святково, по-українськи. Такі заходи об’єднують та інформують про нашу історію і традиції. А ще люблю трипільську культуру. Відповідний музей є в тому ж таки Легедзиному. Я на них підписана й слідкую за новинами.
ВІЙНА
Війну в Україні я сприйняла дуже близько до серця. Витримала тільки тиждень в Україні, так і не взявши себе в руки. Постійно плакала й щомиті чекала, що щось станеться. Діти зайняли позицію, що як прийде ворог – вони будуть битися. Так їм хотілося боронити рідну землю. Щоб не бути самій, бігала між сусідами на переговори. Якось заходжу до одного, а він ліпить пельмені. Кажу йому: Валера, що ти робиш? А він: “Ну їсти щось же треба”. А я навіть суп не могла зварити.
Мій колишній чоловік – військовослужбовець, атовець. Він застав повномасштабну війну на фронті, чи вона його. Наполіг евакуюватись до Польщі, тут мешкає його сестра. Окупанти вже підходили до сусіднього Миколаєва, за 100 км від нас. Ворожі снаряди падали в одеські лимани. Я прислухалась до його думки. Виїхали ми евакуаційним потягом разом з сусідкою. В купе було 16 людей. Довго стояли у Львові, але таки добрались. В осередок у Жечці нам допомогла влаштуватись сестра чоловіка.
ЖИТТЯ У ВАЛІМІ
Перший тиждень я боялась навіть вийти на прогулянку. Був великий стрес. Але потім відновилось онлайн-навчання в українських школах. Робота, моя друга вища освіта та іспити займали багато часу, це і врятувало.
Минуло літа на канікулах почала вивчати територію міста, багато ходити пішки. Зрозуміла, що тут цікаво й пізнавально. Те, що я люблю. Скрізь беру з собою дітей. Згодом найняла людей, які перегнали мені з України машину. Їздимо, куди хочемо. У Вроцлав, Валбжих, Чехію. Були в Ачхапських горах, в місті Бромов, у Валбжиському музеї порцеляни, в замку Ксьонж. Діти люблять відвідувати галерею “Вікторію”. Там можна поганяти на картингах. А ще ходимо на басейн.
Я працюю онлайн в українській школі. В Україну поки що не їду, бо не можу ні жити, ні працювати під війною. Діти ходять в школу у Валімі. Польська освіта мені подобається. Бачу результати своїх дітей, які мене тішать. Викладачі ставляться толерантно, навіть голос не підвищують.
