Два тижні в окупації, трупи людей на вулицях, розбита лікарня й залізничний вокзал. Евакуація до Польщі, 6 ворожих блокпостів, обшуки, залякування, дуло автомата перед очима та колони російської техніки, які нахабно лізли в рідне місто. Все це пережила майстриня з манікюру Віра Кривченко з міста Тростянець, що на Сумщині.
Ця історія про неї, її сім’ю та рідне місто, що одним з перших опинилось під окупацією та постраждало від російських загарбників. Про адаптацію у Валбжиху, нове життя й власну справу поділилась дівчина з „Щоденником”.
Віра, темноволоса дівчина з сіро-зеленими очима, забирає мене в центрі Валбжиха на власному авто “Opel”. Прямуємо до її помешкання на вулицю Вроцлавську. Дівчина їде повільно, уважно придивляється на дорогу й знаки.
Я недавно придбала машину в Польщі й сіла за кермо. В Україні теж їздила, однак у новому місті ще треба практикуватись, – всміхається. Раптом дзвонить її мобільний. – Це найменша донька. Ніяк не привчу не дзвонити, коли я за кермом.
Дорогою прошу Віру розказати про життя в Україні та місто Тростянець. Воно розташоване за 35 км від російського кордону. Місяць було під контролем загарбників. ЗСУ звільнили його 26 березня 2022 року.
ЖИТТЯ ДО ВІЙНИ
Тростянець – дуже гарне козацьке місто, багате на історичні й туристичні місця. Його заснували у другій половині XVII століття. Маємо Круглий двір – відому історичну пам’ятку, палац Голіцина, Гетьманський національний природний парк, дендропарк “Нескучне”, Вознесенську та Кам’яну благовіщенську церкви, Музейно-виставковий центр, будинок управителя маєтками Леопольда Кеніга. А ще багато місць для сімейного відпочинку, наприклад, Алею Закоханих. Це зелене місто мало багато туристів. Так було до війни.
Ми з чоловіком Віталієм мали хороше життя. Не шикували, але й не бідували. Багато працювали: я мала свій манікюрний кабінет і була прибиральницею на залізничному вокзалі. Віталій займався вантажними перевезеннями. Народили двох доньок – Поліну й Ангеліну, їм зараз 11 і 7 років відповідно. А після смерті мами взяли під опіку мою молодшу 10-річну сестру Альбіну. Мама померла у 2018 році від онкології.
Віра Кривченко з сім’єю. Має чоловіка Віталія, двох доньок та сестру. Фото надане Вірою Кривченко
Збудували двоповерховий дім. Жили зі свекрухою, яка дуже допомагала з дітьми. Ще вдалось купити однокімнатну квартиру на 38 “квадратів” – на майбутнє дітям. Планували там ремонт. Чоловік подарував мені “копійку”, щоб вчилася їздити, адже маю права. Такі мали житейські справи. Однак війна підготувала свій сценарій.
Орендована квартира Віри – на першому поверсі. Під дверима стоїть дитячий велосипед і два самокати. На кухні-студії порається по господарству свекруха Ніна Михайлівна – приїхала з України навідати Віру й внучок.
Квартира охайна, по телевізору йде “Хата на тата”. Навпроти – великий м’який диван. На ньому плаче Альбіна – впала з самоката й розбила коліно. Віра обробляє рану перекисом. На столику бачу три однакові іграшки – м’які ведмеді з серцями в лапах.
Подарувала дітям на День закоханих. Всім любові дістається порівну, – каже Віра, дмухаючи на дитяче коліно.
Виходимо на вулицю, під під’їздом – стіл з лавою. Під каву й чай продовжуємо розмову.
ПОЧАТОК ВІЙНИ Й ОКУПАЦІЯ
23 лютого поховали мого дідуся. Після похорону я пішла на вокзал, мала нічну зміну. Близько п’ятої ранку 24 числа почули вибухи. Подумала, що то рухаються вагони в ДЕПО. Однак все було набагато гірше. Нас відправили в бомбосховище. Потім по мене приїхав чоловік.
Повного усвідомлення війни не було. Вдома навіть наготувала їсти й лягла спати після нічної зміни. Увечері, коли прокинулась, Тростянець вже був в окупації.
Розбите російськими снарядами місто Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Розбите російськими снарядами залізничний вокзал у місті Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Над головою почали літати ракети. Це сталося наступного дня, коли пішла в магазин. Стояла в черзі чотири години. Поверталась з торбами додому, саме тоді побачила в небі ракети. Падали вони в сусідній Охтирці (місто, яке російські окупаційні війська обстрілювали з важкої артилерії та скидали бомби на житлові квартали, зруйнували сотні житлових будинків та об’єктів критичної інфраструктури. За попередніми даними, загинуло 30 мирних жителів, серед яких 1 семирічна дитина. – ред).
Ті тварі (російські військові. -ред) їздили вулицями на техніці й просто стріляли навмання. Розбили залізничний вокзал. Моїй родичці уламок потрапив у ногу, влетів через вікно помешкання. Її тягли в лікарню на ковдрах, бо їхати вулицями машиною – то одразу смерть.
Розбита російськими снарядами автівка на вулиці в місті Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Окупанти під час окупації розбили місто Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Жорстокості окупантів не було меж, – долучається до розмови Ніна Дмитрівна. – Їздили по місту на танках. Якось один зайшов у лікарню. Там були переважно породіллі й ті, кому ось-ось народжувати. Подивився уважно, вийшов, сів у танк і почав гатити впритул. Пробив лікарню наскрізь, поліклініка теж сильно зруйнована. Лікарям доводилось в підвалі без електрики приймати пологи й надавати допомогу пораненим містянам. Таких було багато. І смертей. Під час вуличних боїв загинув 13-річний хлопчик, який стояв у черзі за олією.
З окупантами мені довелося говорити, – згадує Ніна Дмитрівна. – Якось перелізли через паркан, постукали у двері. Я була сама вдома, відчинила, бо однаково вибили б. Запитали, чи маю щось заборонене. Нічого не знайшли та й пішли геть.
Віра продовжує:
Мамі пощастило. Окупанти тоді вбили багато містян. Трупи людей лежали на вулицях. Наш знайомий, власник місцевого магазину, збирав їх машиною. Ховали швидко, у чому була людина – так в яму й клали. На цвинтарі стояли ворожі танки й установки “Град”.
Окупанти відбирали мобільні телефони, рушниці. Лазили по дворах і будинках, грабували. Забирали все, що хотіли. Навіть носові хустки. Одна жінка казала, що й тапок не залишили.
В місті була шоколадна фабрика “Монделіс”, яка виготовляла “Мілку”, “Корону”, печиво “Орео”, “ТУК”, “Белвіту”, бісквіт “Ведмедик Барні”. Вона теж постраждала, одне приміщення згоріло. Загарбники вивезли звідти все, що можна.
Розбите російськими снарядами місто Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Власники магазинів відкривали двері й пускали людей, щоб взяли продукти. Наші люди – молодці, мародерства не було. Місцевий фермер порізав свиней і роздав містянам. Усі ділилися між собою хто чим може. Родич дав нам пів мішка борошна, то чоловік привіз санками і ми роздали сусідам. Бувало таке, що пакети з продуктами вішали один одному на паркани.
Ми переважно сиділи в погребі. В хату ходили переодягнутись і помитись. І то не вдавалось. Якось намилила голову, почався обстріл. Стіни й стеля ходили ходором. Натягла шапку на мокру голову й бігом у погріб. Прихопила з собою варену картоплю, аби було що поїсти.
ЕВАКУАЦІЯ
10 березня обіцяли зелений коридор. Моядвоюрідна сестра Аня запропонувала виїжджати, у неї маленька дитина. Як тільки ми отримали смс-повідомлення про евакуацію – за 3 хвилини вскочили в чоловіків бус. Накидали туди матраців, ковдр. На вулиці було 10 градусів морозу, сніг та завірюха.
Стали в колону авто, зробили надпис “Діти”. Нас ніхто не супроводжував, “Червоного хреста” не було. Росіяни перший раз нас завернули. Чоловік насторожився, бо тоді багато людей вбивали просто в колонах. Вдруге теж розвернули. Тільки за третім разом вдалось виїхати.
Коли стояли в колоні, взяли з собою в буса ще одну сім’ю. Вони попросились, а ми не відмовили, бо ще перед виїздом домовились з чоловіком брати всіх, хто цього потребує. То були мама, бабуся й двоє дітей, одна з них – дівчинка з інвалідністю років чотирнадцяти. Вони теж прямували за кордон.
Озиралась на місто й не вірила своїм очам: все розбите і димить. В той момент я відчула сильну ненависть до росіян.
Розбите російськими снарядами місто Тростянець. Фото надане Вірою Кривченко
Ми проїхали 6 ворожих блокпостів. В центрі міста по обидва боки дороги через кожні три метри стояли чужинці з автоматами. Страшно, бо хто-знає, що в них в головах. Тоді в місто заїхали кадирівці.
На першому блокпості росіянин відкрив двері й запитав: “Вы не знаете, когда это все закончиться? Мне так хочется домой к жене и детям”. Кажу: я ж не знаю, коли це беззаконня закінчиться. Чи ви думаєте, мені хочеться тікати з рідного дому з дітьми? Чого ви сюди прийшли? Він відповів, що рятують нас від НАТО.
На наступній зупинці нас змусили припаркуватись на узбіччя. Бо назустріч їхала колона російської техніки. Ми мусили їх пропустити. В своє місто. Тут же в нас відібрали воду та їжу, яку брали в дорогу.
В людей забирали гроші й золото. Ми розіпхали дітям по кишенях, бо їх трохи менше шманали. Якщо в салоні були чоловіки – їм погрожували зброєю, били й змушували роздягатись ледь не на голо. На мене наставили дуло й сказали: “Видишь что бывает, если не слушаться?”. Зрозуміла, що тут вже треба закрити свого рота.
Ще одну колону танків зустріли на виїзді з міста Боромля Охтирського району. Поки їх пропускали – читала “Отче наш”. Донька дорахувала до 40 танків і збилась. На одному з них сиділо чмо, жерло запарену вермішель. Подумала: щоб тебе вдавило. Провела поглядом останній танк, а він навів на нас дуло. Дякувати Богу, не вистрілив.
Був інформаційний блок, не мали ані інтернету, ані мобільного зв’язку. Ми не знали, що відбувається в країні, чи надається десь допомога, тому їхали навмання.
О другій ночі добрались до Полтави. Побачила своїх на блокпостах – і сльози полились градом. Там нас прихистили в школі, волонтери нагодували й напоїли чаєм. Далі до кордону ми добирались чотири дні, полями і закапелками. Ще й зламався бус. Хотіли в Польщу, бо у Вроцлаві живе мій брат.
Цілу ніч стояли на кордоні. Натовп – шалений. Ледь не загубила свою найменшу доньку. На польській стороні пропонували їжу, давали дітям іграшки. Мені було дивно, що ось так безкоштовно допомагають. Дуже за це вдячні. Волонтери посадили нас на потяг, брат забрав у Вроцлаві з вокзалу. Ми переночували в нього, а наступного дня вже потрапили у Валбжих.
АДАПТАЦІЯ У ВАЛБЖИХУ
Першим осередком, де нас розмістили, була спортова зала у Валбжиху. Там мешкало десь 120 українців. Ми спали на розкладачках. Перша ніч була складна, бо захворіла Ангеліна. Рвала, мала температуру під 40. Пан Мартін, волонтер, відвіз нас в лікарню. Дякуючи йому і медикам ми стали на ноги. Потім оформились в польську школу, почали обживатись.
В спортовій залі я працювала. Ужонд запропонував приглядати за дітьми, батьки яких влаштувались на роботу. Годувала їх, мила, гуляла на майданчику. Платили мені 1200 злотих на місяць. Потім нас переселили в інтернат, дали окрему кімнату. Там я влаштувалась прибиральницею. А ще минулого року три місяці працювала на “Аква Здруй”: рвала бур’яни та виконувала різну роботу по господарству.
Перший рік був дуже важким. Фізична робота вимотувала. Я не висипалась, бо треба було возити дітей в школу й забирати. Плюс вже мала записи на манікюр. Щоб стати на ноги й мати стабільне життя, я пройшла важкий шлях. Але за все вдячна. Легше стало, коли переїхала з інтернату в квартиру й почала свою справу.
У Валбжиху відчуваю себе комфортно. Чомусь він нагадує наш обласний центр Суми. А ще місто зелене і не перенаселене людьми, як рідний Тростянець, до природи якого я звикла.
СВОЯ СПРАВА
Мала мету – відкрити манікюрний кабінет, щоб працювати самій на себе. Одна родичка їхала з Тростянця в Польщу, привезла мої робочі інструменти й матеріали.
Збирала копійку до копійки, економила, не тратила на гульки. Придбала меблі для кабінету, автоклав для дезінфекції інструментів, який відповідає вимогам санепідемстанції та має температуру 1800 градусів. Так перед Новим роком відкрила свою справу. Маю кабінет, де працюю офіційно, з касовим апаратом, плачу податки. Приміщення ділимо з майстринею перманентного тату. Кабінет знаходиться на Пєсковій Гурі.
Віра Кривченко відкрила манікюрний кабінет на Пєсковій Гурі в грудні минулого року. Фото надане Вірою Кривченко
Серед клієнток є українки і польки. З усіма в хороших відносинах. Інколи відчуваю себе психологом, бо кожен хоче чимось поділитись. Нещодавно в мене було День народження, то клієнтки принесли мені приємні подарунки.
Поляки – небайдужий народ, як і українці. Вони дуже допомогли нам у Валбжиху. Завдяки їм ми не жебракували, мали що їсти й де жити. Мені пропонували роботу, і я за неї бралась. Тому кажу собі: якщо цим людям теж треба буде допомогти – я без роздумів це зроблю.
Після того, що пережили, нічого не планую. Розв’язую проблеми, коли вони виникають. Додому хочеться, сумую абсолютно за всім. А за чоловіком – так взагалі. Тішуся, що в нас зберігаються хороші стосунки.
