Tematy: біженці війна в Україні Вроцлав Генеральне консульство Польща Україна українська діаспора Юрій Токар
Як з нуля організувати найбільше територіальне українське консульство в Польщі. Як справитись з хвилею понад 300 тис. воєнних мігрантів. Які найпопулярніші послуги пропонує консульство та що робити з пасивністю діаспори.
Про це в інтерв’ю “Щоденнику” розповів Юрій Токар, Генеральний консул України у Вроцлаві. Також про цьогорічні робочі успіхи й плани на наступний. Та чому йому доводиться бути водночас дипломатом, менеджером, завгоспом і технічним працівником.
З паном Юрієм зустрічаємось в його кабінеті у Вроцлаві на площі Нанкєра, 7. Уже вечоріє, але консул продовжує приймати відвідувачів. Гостей з Товариства “Україна – Валбжих” зустрічає з посмішкою й обіцяє незабаром приїхати з візитом до валбжиської діаспори українців.
У кабінеті три робочих місця й зона для переговорів. На столах і підвіконнях розкладені українські книжки, зокрема “Пересопницьке Євангеліє” та “Видатні гетьмани України”. На підвіконнях і полицях – ікони й українські тризуби. В одному з кутів поруч стоять два стяги – польський та український, в іншому – синьо-жовтий прапор підписаний Головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним.
Вроцлавське консульство – найбільше за територією у Польщі. Воно охоплює чотири воєводства: Великопольське, Любуське, Нижньосілезьке та Опольське. Його відкрили понад два роки тому. Юрій Токар – перший Генеральний консул на цій посаді. Крім нього тут працює ще 3 консули й 3 віцеконсули. На великий обсяг роботи штату не вистачає, зізнається Юрій Любомирович.
Робота у Вроцлаві стала професійним викликом, бо зазвичай Генконсули приїжджають працювати на вже підготовлені місця. Мені ж довелось взятись за питання, починаючи від оренди приміщення, планування, ремонтів, пошуку меблів і техніки до розподілення роботи між консулами та організацією приймання громадян.
Згадую, як у жовтні 2021-го не могли підписати угоду з містом про оренду приміщення, бо я ще не мав відповідної акредитації від МЗС, адже не було адреси Генконсульства. Тоді з Андрієм Дещицею знайшли вихід: як Посол України у Польщі він поставив свій підпис, і питання нарешті зрушило з місця.
Коли приїхав у Вроцлав – частина ремонту та план з переоблаштування приміщення вже були. Однак самі роботи тривали дуже довго. Задля того, щоб установа почала якнайшвидше працювати – домовились з підрядником про поетапний план. Спершу зробили залу для приймання громадян, бо це було в пріоритеті, та три робочі кабінети. Потім купували й встановлювали меблі й техніку.
До війни ми мали всього три тижні відносно спокійної роботи, за цей час відточували “годинниковий” механізм роботи установи на всіх напрямках.
Вроцлавське консульство стало певною мірою експериментальним. Бухгалтер працює дистанційно, немає ні завгоспа, ні водія. Але ми з командою відточили всі питання, що дозволяють чітко працювати.
Зіштовхнулись з проблемою, коли біженці не мали жодних документів. Тоді разом з Міністерством закордонних справ прийняли рішення видавати їм Свідоцтво про ідентифікацію особи. Це було ноу-хау, яке розв’язувало проблеми. В лист А4 вписували ім’я, прізвище, дату народження латиницею і польською мовами, вклеювали фотографію та ставили печатку консульства.
З цією посвідкою людина йшла робити Pesel, відкривати рахунок в банку, реєструватись на житло. Такий собі умовний перший документ біженця. Також був шалений потік питань в месенджерах і на мейлах, на які намагались усім відповідати.
Тоді ми жили в шаленому ритмі. Спали по 3-4 години, майже не їли, бо робота затягувалась до ночі, коли вже навіть “Жабки” (мережа магазинів у Польщі. – ред) зачинені.
Якось зібрались разом з кілька громадськими організаціями в консульстві. Хотілось, щоб вони розділили між собою напрямки роботи. Однак не вдалось, бо всі вміли робити все. Зате познайомились, налагодили комунікацію й співпрацю. Під час таких зустрічей виникали ідеї, які вдалось реалізувати. Наприклад, одна організація зуміла дістати з Фінляндії пластини для бронежилетів, а інша взялась шити під них плитоноски.
Ще з початку війни я мав бачення, що біженці розділяться на три групи: 30 відсотків повернеться додому при найменшій можливості, ще 30 – коли буде відносно спокійно, і ще така сама частина залишиться тут. Зараз бачу, що моя думка має підтвердження. З початку війни у Вроцлаві було 150 тисяч воєнних мігрантів, зараз – 80, а загальна кількість українців нараховує близько 180 тисяч. Як їх розворушити? Направду, вже не знаємо. Вдавались до різних способів. Наприклад, влаштовували благодійні концерти українських артистів просто неба, на площах. Приїжджали “Друга ріка”, ТНМК, “Kozak System” та інші. Однак і на такі виступи приходить дедалі менше людей.
Хочу відзначити Фундацію Україна, яка взяла на себе чималу частину в організації різноманітної допомоги біженцям. Потужно заявили про себе молоді організації, такі як Товариство “Україна – Валбжих” у Валбжиху. Працюючи в невеликому місті, їм вдалося відкрити Центр інтеграції, який об’єднує нашу діаспору в південно-західній частині воєводства.
Також відмічу арткафе “Світлиця” у Вроцлаві, що з перших днів стало осередком волонтерства. Вони об’єднали жінок, що опинились в евакуації, почали готувати й продавати вареники, а вторговані кошти передавали на потреби ЗСУ. Поляки за тими варениками стояли в 50 метрових чергах. Зараз в арткафе українці проводять різні зустрічі, заходи, майстер-класи, концерти.
Ще хорошу роботу проводять активісти з Ukrainian Force Freedom Foundation. Вони є голосом мігрантів, який озвучує негативну думку щодо дій агресора, ситуації з українськими водіями на кордоні, виступів російських артистів у Польщі, а також виготовляють окопні свічки. Фундація “Птах” взяла на себе важливу роль з плетіння захисних сіток.
Недавно я був на одній конференції, де обговорювали цікаве явище. Українські біженці відірвані від дому, часто все втратили в Україні, але перебуваючи тут, в чужому краю, не бояться ризикувати, пробувати щось нове. Наприклад, жінка працювала в Україні в офісі, а тут відкрила кондитерську. Таких історій дуже багато, нам є чим пишатись.
Тішить і те, що роблять наші бізнесмени в Польщі. Наприклад, нещодавно у Вроцлаві відкрили відділення Польсько-української торгово-промислової палати. Вона об’єднує бізнеси, а головна її функція – це розвивати співпрацю з Україною та налагоджувати економічні зв’язки, щоб в перспективі завести інвесторів в Україну.
Також послуги нотаріату – видаємо довіреності й посвідчення підписів. Це потрібно у справах спадщини, продажу автомобілів, майна чи представлення інтересів людини.
Останнім часом до нас постійно йдуть пенсіонери, бо десь прочитали, що Пенсійний фонд вимагає свідоцтво, що особа є живою. Нібито без нього припинять нарахування пенсій. Ми зв’язались з Міністерством соціальної політики України, яке дало чітке роз’яснення, що не потрібно ніяких ідентифікацій. Така процедура стосується тільки внутрішньо переміщених осіб в Україні.
Актуальним також є консульський облік. Це реєстрація того, що особа тимчасово чи постійно проживає в межах нашого округу і має можливість з’їздити в Україну на власному автомобілі з іноземною реєстрацією. Обліків є кілька видів, сюди також входить реєстрація людей з інвалідністю, евакуйованих дитячих закладів, дітей під опікою, усиновлених сиріт.
Великий обсяг роботи займає питання, що стосується обміну посвідчення водія з українського на польське. Водій звертається до польської місцевої адміністрації, а та своєю чергою просить нас перевірити, чи права дійсно справжні. Ми здійснюємо відповідну перевірку і надсилаємо інформацію. Зазвичай посвідчення обмінюють водії, які хочуть працювати в таксі чи в громадському транспорті, або далекобійники, бо цього від них вимагають роботодавці. Щороку в Польщі здійснюють 80 тисяч таких обмінів.
Роботи з документами вистачає. Добре, у Вроцлаві з’явилось державне підприємство “Документ”, яке працює при Державній міграційній службі України. Вони можуть робити й українські посвідчення водія, й внутрішні паспорти, й закордонні, чим спростили нам життя. Мають достатню кількість технічних сервісних станцій, щоб в день обслужити 200 людей. Ми ж можемо прийняти 25-30.
Щодня опрацьовуємо по одній чи дві справи, пов’язані зі смертю. Основне тут – перевезти тіло на Батьківщину. Співпрацюємо з польськими похоронними бюро.
На День незалежності ми зробили крутезне свято. Весь день були один за одним заходи: служба Божа у церкві, марш єдності та свободи вулицями міста з 40-метровим українським прапором. Офіційне підняття прапора на центральній площі Вроцлава з відіграванням двох гімнів – України й Польщі, виступи воєводи, президента міста й маршалка, а увечері – опера “Запорожець за Дунаєм” просто неба.
У цьому році вдалось об’їхати всі воєводства округу, познайомитись з представниками місцевого самоврядування й українськими активістами.
Також хочемо збалансувати запис в електронній черзі на зустріч до консула у Вроцлаві, бо маємо тиск від громадськості, яка нарікає на складність запису онлайн. Часу на всіх не вистачає, і вийти на ідеал у цьому питанні складно. Ми вже розрахували максимальне навантаження на кожну людину, більше – справді не можемо. Але у наступному році будемо пробувати удосконалюватись шляхом зменшення обсягів роботи на таких напрямках як продовження паспортів чи вписання дітей у паспорт.
Також хочемо навести лад в списках виборців, які нам передали з Кракова й Варшави. Там 28 тисяч осіб, яких треба перевірити.
Маю мрію таки об’єднати українців у Нижній Сілезії в єдиний організм. Щоб ідеї переходили в практичні речі, спрямовані на допомогу Україні. Тому хочу звернутись до українців у Вроцлаві: не забуваймо, що один в полі не воїн. І що тільки разом можемо перевернути гори.
Анна Лакиза