Більше трьох місяців йде пішки з Києва до Лісабона ветеран російсько-української війни Петро Скрипка. Під час марафону чоловік збирає гроші на протезування військових ЗСУ та дітей в Україні. Його підтримують тисячі українців за кордоном та місцеві жителі різних країн. Вже вдалось зібрати близько 1,5 млн грн.
Чоловік вже пройшов через Польщу і Чехію, зараз перебуває в Німеччині. “Щоденник” зустрівся з ним і розповідає, хто такий – відчайдушний Петро Скрипка. Як минуло його фронтове життя. Чому, попри діагноз розсіяний склероз, він вирушив в далеку дорогу. І що його мотивує відкрити власний благодійний фонд.
З Петром зустрічаємось в арткафе “Світлиця” на вул. Лачарській у Вроцлаві. Господарюють тут українці. Пригощають борщем з салом, печивом і чаєм. Петро – русявий 32-річний чоловік. На правій руці носить синьо-жовті браслети й татуювання у вигляді тризуба.
Фото: Анна Лакиза
ВІЙНА
Родом я з Кіровоградської області. Але останні 9 років мешкаю в Києві. На момент повномасштабного вторгнення працював на будівниці в районі метро “Осокорки”. Мали завдання демонтувати медичну клініку. Коли почались військові дії, на роботу вже не вийшли і зарплату нам не віддали.
Я тоді мешкав у селі Вишеньки за 25 км від Києва. Намагався потрапити в місцеву тероборону, але там вистачало людей. Ходив до волонтерів на Київський залізничний вокзал – теж мали вдосталь рук. Потім таки вдалось побути кілька тижнів в теробороні села Нова Олександрівка біля Борисполя. Однак відбулись зміни, в складі залишили тільки місцевих. Тоді я повернувся на Кіровоградщину і якийсь час працював охоронцем на агропідприємстві. Однак мене марудило. Не міг просто сидіти, коли інші хлопці боронять країну.
Колишні колеги запропонували долучитись до ТРО “Азов”. Це 3-тя окрема штурмова бригада, яка в основі має ветеранів АТО й добровольців. Поблизу столиці вони мали тренувальні бази. Спершу подумав: де я зі своєю хворобою, і де – “Азов”? Товариш відповів, що люди їм вкрай потрібні. Не тільки, щоб безпосередньо воювати, а й виконувати інші завдання, наприклад, відкопувати танки, рити окопи, валити ліс, щоб не проїхала ворожа техніка. Вирішив спробувати, бо хотів бути корисним.
Під час служби в ЗСУ. Фото: надане Петром Скрипкою
То був Великдень. Мене познайомили з командиром і побратимами. Показали, як поводитись з автоматом, правильну стійку, на навчаннях побачив, як прикривати один одного й штурмувати приміщення. Дали кілька днів на роздуми. Я погодився залишитись, і вже наступного дня ми поїхали на напрямок Гуляйполя. Мені видали бронежилет, форму, взуття.
Мали завдання підготувати перевальну базу для фронтовиків. Однак сталась трагедія. В те місце, прямо на наших очах, прилетіла ракета. Загинула кухарка, охоронець отримав тяжкі травми. Ми дивом вціліли, бо приїхали з запізненням й не встигли зайти на територію. Вочевидь, хтось здав позиції.
На новому місці було покинуте приміщення, яке ми прибрали, забили вікна, обклали бліндажі мішками з піском. Було багато роботи. Їсти нам готували в дитсадку – борщ, суп, каша, курятина. Однак видавати страви мусили самі. Я взявся за це діло, бо тема мені близька: маю кухарську спеціальність, а на будівництвах часто працював комірником.
Зранку треба було вимити столи, видати їжу, помити посуд й поприбирати. В день ми могли прийняти від 100 до 300 бійців – і тих, хто тут жив, і тих, хто був проїздом. Моїм завданням було зробити так, щоб всім всього вистачало. Згодом до нас приїхало продзабезпечення. Процес харчування налагодився краще. Також привезли сітки, пальне, гуманітарку. Цим всім завідував командир Махачкала.
Я залишився працювати під його керівництвом, хоча міг потрапити в артилерію, танкісти чи піхоту. Але завадив стан здоров’я. Бо в бою міг просто підставити хлопців. Я чудово розумію, що мати бажання і мати можливість – це дві різні речі.
Махачкала – хороший керівник, дає можливість проявити себе. Відправив мене на нове місце облаштувати склад. Моя посада була завідувач опорно-логістичним пунктом. Взяв з собою кількох хлопців, щоб навести лад й розвантажувати провізію. Робота важка, бо постійно щось тягаєш, сортуєш, складаєш списки. Підйом о шостій ранку, лягали, в кращому випадку, о другій ночі. Бувало, розвантажували по 24 тони провізії.
Протягом дня – купа дзвінків, бо всім щось треба. Деколи військові приїжджали злі й агресивні. Я це сприймав з абсолютним розумінням, бо то війна. Треба вміти з ними говорити. Завжди казав: хлопці, це моя територія. Я вашу працю поважаю і ви мою – теж, будьте добрі. Звичайно, що видача провізії контролюється командуванням, я не робив це на власний розсуд.
На цій посаді пробув до кінця служби. Після Гуляйполя ми поїхали на військові навчання. Потім мене закинули в бік кордону з Білоруссю організувати склад. А потім, у січні, був Бахмут. Там було найскладніше, бо постійні обстріли. Буржуйку затопити не можна – піде дим. Обігрівач не увімкнеш, бо не було електрики. Генератор не запустиш, бо деренчить. Склад треба тримати в порядку, бо щодня приїздили хлопці з підрозділів про продукти. Бувало, вони не могли, то ми самі їм возили.
Якось ми поїхали по дрова. Почався обстріл. Куди не повернеш голову – скрізь летить. Дивом вціліли.
Давали гуманітарку місцевим мешканцям. Возили прямо під самий ніс ворога. Люди сидять без їжі й води, виходили зі своїх нірок, швидко забирали продукти й знову ховались.
Смерть побратима бачив в Ірпені. Якось ми поїхали вдень на евакуацію цивільних. Нас було четверо, а повернулось троє. Був ворожий обстріл. Багато побратимів уже загинуло. Тільки й отримуєш звістки – того немає, того немає…Дуже шкода, що люди забувають, що відбувається. Настрій від цього псується, доводиться переконувати себе робити справу далі.
ХВОРОБА
У березні під Бахмутом стало вже зовсім погано. Мене привезли в медичну частину, зробили укол і дали направлення в госпіталь в Дніпро. Там, дізнавшись діагноз, направили на ВЛК. Я ще кілька тижнів побув при своїй частині в очікуванні висновку. Після звільнення з ЗСУ місяць мав реабілітацію в санаторії. Потім поїхав до Польщі, сподіваючись на допомогу в лікуванні. Однак не зрослось і я повернувся в Україну.
Розсіяний склероз проявився у 16-річному віці. А з 2014-го маю інвалідність. Це захворювання центральної нервової системи. При стресах і нервових навантаженнях виникають сильні головні болі й приступи, схожі на епілептичні. Може бути параліч – частковий або повний, чи сліпота.
Переживаю, щоб зі мною нічого не сталось дорогою. Бо доведеться зупинити марафон. Загострення хвороби на тривалий час вибиває з колії й тягне чималі фінанси. Я стаю кволий, не можу працювати фізично, важко самому пересуватись, бо крутиться голова, тремтять руки і я їх не відчуваю. Те, що кульгаю, – теж наслідок недуги.
Під час служби скільки міг приховував хворобу. Говорив, що просто болить нога.
Зустріч з українцями в польському Валбжиху, в Товаристві „Україна – Валбжих”. Фото: Анна Лакиза
МАРАФОН
Якось в госпіталь привезли військового, в якого відмовили ноги. Він довго пролежав на морозі, не міг підняти голову через ворожих снайперів. Тоді я зрозумів, що повинен щось робити. Для таких от хлопців. Попри проблеми з ногою, я люблю холити пішки. Краще пройду три зупинки містом, ніж поїду транспортом. Тому марафон – це те, що для мене.
Вирушив з Києва 12 липня. Взяв з собою намет, спальний мішок, каремат, газовий балончик, горілку, туристичний посуд, сухі сніданки, енергетичні батончики, чай, каву, цукор, якусь гігієну, ліки. Запасні футболки, шорти, штани, дощовик. Перший день був дуже складний. Йшов з Києва до Житомира. Попався мені дорогою військовий. Я виклав йому половину речей, він довіз до Житомира, звідти я вже забрав.
Не маю чіткого плану подорожі. Розрахувати час – важко. Бо завжди можуть трапитись зустрічі з людьми або несподіванки. Тому розв’язую питання ситуативно.
Перед Львовом зворушило, коли діти й молодь виходили по обидва боки з прапорами. Мене так часто зустрічають. Це мотивує йти вперед і не здаватись. В самому місті сталась прикрість. На зустріч спочатку не прийшов ніхто, хоча обіцяли. Я сів на лаву й записав відповідне відео. Потім почали сходитись. Однак не така кількість, яка могла б бути. Наприклад, у Вроцлаві, в чужій країні, прийшло більше небайдужих українців.
В Україні двічі ночував у наметі. У Польщі – раз. Тут не можна залишатись спати будь-де. За цим слідкують стражі й можуть оштрафувати. В основному житло надають підписники – українці та мешканці тих країн, якими йду. Або допомагають профінансувати готель. Дуже за це їм вдячний.
Під час марафону завжди веду прямий ефір, а зранку записують відео, звідки і куди рушаю.
У Вроцлаві зустріч класних хлопців. Один з них – Стас, волонтер, який з командою роблить окопні свічки для ЗСУ. Він пройшов зі мною кілька десятків кілометрів. А ще я познайомився з засновниками громадської організації Ukraianian Force Freedom Foundation. Виникла ідея започаткувати благодійну естафету. Вони пішли зі мною пішки від Вроцлава до міста Валбжих, що знаходиться біля кордону з Чехією.
Зустріч з українцями у Вроцлаві. Фото: надане Петром Скрипкою
Петро Скрипка у польському Валбжиху. Фото: Анна Лакиза
У Валбжиху нас хлібом-сіллю зустріли дівчата з Товариства “Україна – Валбжих”. Влаштували зустріч з українцями, концерт, частування. А наступного дня теж вирушили зі мною в дорогу. Ми пройшли разом 17 км. Показали приклад, що українські жінки – сильні й витривалі. В Чехії теж знайшлись люди, які прийняли естафету.
Люди надсилають донати на картку або дають готівку, яку я кладу на рахунок. Вже вдалось зібрати майже 1,5 мільйона гривень. Співпрацюю з українським благодійним фондом “Янголи Азову”, яким довіряю, і які компетентні в питаннях протезування. Засновниця фонду – військова й волонтерка Олена Толкачова.
25 тисяч гривень – найбільший донат за час марафону. Його надіслали під час аукціону у Львові. Переможець виграв мою кепку з частиною шеврона моєї бригади. Також були суми у 7777 гривень 77 копійок і 11111 гривень 11 копійок. Дівчина й хлопець, що їх надіслали, виграли підписаний військовими прапор. Зазвичай люди донатять по 500 чи 200 гривень.
ІСТОРІЇ В ДОРОЗІ
Бувають кумедні випадки. В Україні проходив повз поліціянтів на блокпосту. Вони виявили бажання задонатити. Я хотів вийти в прямий ефір і показати це людям. А патрульний жартує: “Краще не на камеру, бо народ подумає, що даю вам здачу з хабаря”.
Були й неприємні ситуації. Кілька разів у Польщі мене провокували. Одна жінка перестріла на дорозі й говорила, що це не їхня війна, що не збирається вчити українську мову і що поляки нас не підтримують. Інша викликала поліцію, щоб перевірили мої документи. Я завжди спокійний і не ведусь на скандали. З такими поляками в цьому сенсі складно говорити. Вони не хочуть вести діалог, тільки повторюють свою правду. А в соцмережах одразу блокують.
Є інший бік медалі. Подібні ситуації пояснюю несвідомістю українців, які за кордоном дають конкретні приводи. Наприклад, в мовному питанні, коли говорять російською. Москалі за кордоном навіть маскуються під нас. То чия це проблема? Їхня? Чи наша, коли говоримо не українською, а російською?
МРІЯ
Я виріс в дитячому інтернаті. Матір одного разу залишила мене на вокзалі. Я потрапив у дитбудинок, потім в прийомну сім’ю, з якої втік. Маю на п’ять років старшого брата, з яким тривалий час були розділені долею, але таки знайшлись, коли мені було 15, а йому 25. Це певною мірою вплинуло на мою мрію. Хочу заснувати свій благодійний фонд, який займатиметься питаннями жінок і дітей. Гадаю, все вийде, адже маю підтримку небайдужих людей.
