Tematy: Kozak System ексклюзив інтерв'ю концерт кошти для ЗСУ
Невеликий донат - це теж зброя і доказ спротиву проти ворога. Байдужість не зробить перемогу твоєю. Російська музика в плеєрі - це ракета в твоє місто, а завдання артистів - розтлумачити це людям. Так вважає соліст гурту "Kozak System" Іван Леньо, який дав ексклюзивне інтерв'ю "Щоденнику".
Понад рік український гурт їздить містами України та Європи з благодійними концертами. Збирають кошти на допомогу для ЗСУ. Цього разу – на дрони. Днями у Вроцлаві відбувся 179-й концерт.
З солістом гурту Іваном Леньо говоримо перед виступом на площі Rynek Pregierz, де стоїть брендоване авто “Kozak System”.
А ще з чітким розумінням того, що кожен може бути ефективним у русі спротиву. Якщо вже так сталось, що доля закинула вас за кордон – то долучайтесь до підтримки української армії хоч невеликими донатами. Якщо хтось боїться війни й не може взяти в руки зброю – теж таким чином може приєднатись до руху спротиву.
Наче вже кожен українець розуміє, що російська імперія – то вбивця й зло, але водночас перші три щаблі музичних рейтингів займають російські пісні. Парадокс. Але я поясню, чому так. Бо той, хто це слухає, не розуміє прямого зв’язку між російською піснею й російською ракетою. А він є. І от саме культурний фронт має вибити з недозрілих мізків підлітків оце нерозуміння. Розтлумачити, що слідом за піснею ворога їде танк.
Я впевнений, що ми виженемо ворога за кордони зразка 1991 року. Фізично. Але далі почнеться важка робота, адже рускій мір пустив свої щупальця дуже глибоко в свідомість тих, хто не бачить цю війну як велику, фінальну битву, що триває вже більш ніж 350 років. Після перемоги ми поставимо сталевий кордон з рф, але треба буде боротись і за інші кордони, культурні, в тому числі. Бо росія буде робити все, щоб нас посварити, вигадуватиме якісь “серйозні приводи”, аби ми не втримали цю перемогу.
Війна – як глибокий айсберг. Верхівка – то мілітарний фронт. А під водою – величезна кількість проблем українців, які сьогодні не розуміють, що за державність треба боротись різними методами. І її треба захищати не тільки з автоматом, й великою кількістю інших засобів, одним з яких є культура.
До прикладу, з “ТНМК” маємо спільну пісню “Мамо”, яку створили під час війни. А на День незалежності 24 серпня плануємо благодійний товариський футбольний матч з гуртом “Жадан і собаки” в Києві у парку “Наталка”. Будемо збирати кошти для ЗСУ.
Розважальна складова концертів сьогодні недоречна. Все має бути з благодійною метою. Все – на фронт.
Якщо з державних коштів фінансується щось, що не має жодного відношення до якості – я б на таке й копійки не дав. На примітивний і вульгарний сценарій. Проте на будь-який товар є свій глядач. От коли виграємо війну і якийсь інвестор дасть Горбунову гроші на знімання подібного – будь ласка. Але ми говоримо про державний бюджет.
Ніякий Поворознюк, який має стосунок до так званого серіалу, не є героєм. Герої – це ті хлопці й дівчата, що в окопах. Це 3, 10 штурмові бригади, 59 мотопіхотна бригада та багато інших підрозділів ЗСУ. От про них треба знімати. А про скупердяя, який тільки вміє матюкатись та кричати, – знімати не треба, тим більше за народні кошти.
У цій ситуації український народ збунтував абсолютно справедливо, і зняти з посади міністра культури й інформаційної політики – правильне рішення.
Війна не може бути натхненником, вона швидше дає поштовх для усвідомлення того, який цей світ крихкий. І дає зрозуміти, де твоє місце в рідній країні.
Неправильно кричати “Слава Україні!”, а потім в супермаркеті купувати російський продукт. Багато хто так робить, не усвідомлюючи причинно-наслідкові зв’язки. Людина має чітко розуміти, хто її ворог. Бо воїн – це не тільки той, хто вміє стріляти, а й той, хто знає свого ворога, і кого саме треба знищити.
Якщо ти не пішов у військкомат з перших днів, то мав півтора року, щоб усвідомити свій обов’язок і періодично приходити на полігон вчитися. Бо воювати доведеться всім. Ми маємо справу зі 140-мільйонним ворогом. Можемо скільки завгодно сміятись з їхніх автоматів, з обкурених і обдовбаних вагнерівців, але вони стріляють і їх багато. А наші – закінчуються.
Тоді українська армія була не так забезпечена як зараз. Коли я вступив до патрульної поліції, багато моїх знайомих в США, Канаді почали дзвонити з пропозицією допомоги. Не соромлячись, можу сказати, що бойовий підрозділ патрульної поліції на передовій в районі Лиману забезпечений з ніг до голови. Дрони, тепловізори, коліматори – такі дорогі штуки мають. Вони куплені завдяки друзям “Kozak System”.
Піти в підрозділ поліції було спонтанним рішенням. Кожен, хто раніше не був пов’язаний з мілітарною справою, діяв тоді імпульсивно. Я розумів, що треба бути з професіоналами. Тому набрав свого товариша, який на той момент був головою патрульної поліції Києва. Вручили автомат. Довелося швидко вчитися, згодом мені вже дали окремий екіпаж.
Якось один з воїнів на позивний “Ведмідь” сказав мені: “Іване, ти маєш велику силу і зброю – своє слово, харизму, впевненість, досвід. Крутих хлопців і круті пісні. Іди до народу і тримай його в тонусі. Бо якщо люди опустить руки – ми програємо”.
Ми народились у час, коли відбувається пікова фаза протистояння між українським народом і російською імперією. Сьогодні на нас дивляться і Тарас Шевченко, і воїни ОУН УПА, і Розстріляне відродження, і заморені голодом, і дисиденти. Вони кричать: українці, дотисніть! Такого шансу у вас більше не буде.
От це і дає неймовірний імпульс до навалювання. Доля зводила мене з багатьма потужними особистостями сучасності, від кожного я залишав щось для себе. Розумію, що є час розкидати каміння, і час – збирати. Я долучаюсь до збирання. Відчуваю, що маю на це сили і роблю це абсолютно щиро. По гороскопу я Лев, не люблю програвати. Тому обов’язково виграю цю війну. Як громадянин України. Й іншим кажу: робіть так як я.
Анна Лакиза