Будинки старого міста Валбжиха майже не мають балконів, особливо це помітно, коли їдеш довгою вулицею Армії Крайової, або гуляєш центром. Вони з’являються в більш сучасних будівлях, але теж – не в усіх. Це дивує гостей міста й нових мешканців.
Балконів по Армії Крайовій не побачиш
“Щоденник” поцікавився цим питанням у Сергія Дяченка, українського історика архітектури й урбаніста, який до війни жив у Валбжиху й досліджував будови міста.
У середньовічних містечках, зазвичай, були дуже вузькі вулиці й не давали можливості робити балкони. Також будь-який виступ обмежував доступ сонячного світла у нижчі приміщення, й, власне, на самі вулиці. Також у гірських місцевостях, таких як Валбжих, здебільшого випадає більше снігу, який руйнує конструкції своєю вагою, зокрема, балкони. Якщо вони й були, то їх проєктували на старовинних типах будівель, під самими дахами, що мали широкі виступи й захищали балкони. Такі можемо побачити, наприклад, у Двожиську в Щавно-Здруї.
Щодо Валбжиха, то до цих причин додалася ще одна – видобуток вугілля й широка індустріалізація від середини XIX ст. Забрудненість повітря й випадання вугільного пилу не сприяли появі балконів. Було й чимало фабрик порцеляни.
Фабрика порцеляни „Кшиштоф”, 1881 р. wg fot. Ret. J. Tatzelta, Walbrzych. Надане Сергієм Дяченко
У 20-30-х роках XX ст. архітектори почали більше враховувати потреби городян. У своїх розробках опирались на максимальну функціональність помешкань. Намагались зменшити площу, щоб житла вистачило на велику кількість людей. Тоді виникла ідея робити зовсім невеликі балкони для мінімальних потреб виходити на повітря. У Валбжиху така традиція не розвинулася, бо була недоречною у зв’язку з викидами вугілля.
Разом з тим, наприклад, в Німеччині був розповсюджений ще один тип вузьких балконів – для декоративних квітів, які мали прикрашати будівлю, й мати можливість догляду за ними. Інших функцій у балконів немає, оскільки в Європі зазвичай заборонено вивішувати на них білизну, тримати побутові речі, склити, – продовжує експерт. – Балкони – це більше декоративний елемент, який неможливо переоблаштувати, адже він розміщений на фасаді будівель. А це, як відомо, – частина міського громадського простору й псувати його не можна.
Цікаво, що в південних країнах балкони отримали поширення якраз через те, що літо було більш тривалим й спекотним. У балконів було дві функції: робити тінь нижнім поверхам – їх часто робили галереями через весь фасад; а також для того, щоб мати можливість рятуватись від задухи приміщень.
Разом з тим, в Північній Європі поширилася інша традиція – проводити якийсь час на свіжому повітрі. Таке бажання вилилось у лоджії, галереї та тераси. Вони прикриті або виступом покрівлі, або поглибленням за лінію фасаду. Отже, у середмісті Валбжиха лоджії ми все ж таки бачимо. Вони мають достатню площу для розміщення крісел та столиків для чаювання чи читання. Для рослин у діжках, кущів та декоративних дерев. Розвитком цієї традиції у Європі стали тераси на пласких дахах. На них навіть облаштовують озера й розводять водяних птахів.
Лоджії схожі на балкони, але не мають широкого виносу на вулицю. Вони займають частину внутрішнього простору будівлі, й мають достатню площу для розміщення крісел та столиків для чаювання чи читання. Сюди господарі виносять декоративні деревця, кущі, квіти. Балкони під такі цілі не підходять.
Невеликі балкони-виходи на Пєсковій Гурі
У 20–30-х рр., коли будували масове житло, виникла ідея робити невеличкі балкони або загороди для курців. Такі «виходи» у Валбжиху стали поширені в новобудовах.
