Tematy: війна в Україні окупація Херсон
8 місяців жили в окупації Наталя Шатульська і Діана Скочеляс з села Велетенське на Херсонщині. Вони розповіли “Щоденнику” про снайперів, які наводили на селян приціли, про мішки на головах родичів атовців, про шестиметрові вирви від російських авіаційних бомб. Про знищені вулиці, школу і церкву. Про розірвані тіла односельців та про зрадників, які агітували за референдум і втекли, коли село звільнили ЗСУ.
З Наталею та Діаною зустрічаємося в ресторані готелю „Марія” у Валбжиху. Вони приїхали до Польщі разом із групою дітей з Херсонщини, які пережили окупацію. Півтора місяці знаходитимуться тут на реабілітації в рамках співпраці українського благодійного фонду „Анжелік” та польської Фундації „Червона лінія”.
Наталя – жвава усміхнена брюнетка, а Діана – русявка, в очах якої постійно помітний блиск від сліз. На інтерв’ю приходять разом, кажучи, що так легше говорити про жахи війни, які пережили вони, їхні рідні та односельці.
Зруйнований російською авіабомбою магазин в селі Кізомис на Херсонщині. Фото: надане Наталею Шатульською
ЗУСТРІЧ З ОКУПАНТОМ
НАТАЛЯ: Я працювала в продуктовому магазині в Кізомисі (сусіднє з Велетенським село, колишній центр сільської ради. – ред.). 24 лютого власник попросив вийти на роботу. Пам’ятаю, як над магазином один за одним пролетіли 50 ворожих гелікоптерів. Я злякалась до нервового зриву. Віддала хазяїну ключі й поїхала додому. Після того пішов відлік днів – 5, 7, 10… З надією, що все закінчиться.
Однак окупанти таки прийшли в наше село. Вперше їх побачила, коли їхали з начальником повз ворожий блокпост. Від страху ноги самі почали смикатись. Я вчепилась руками в папку з документами й не сміла поворухнутись. Брат якось мені порадив у таких ситуаціях не робити різких рухів. Вони перевірили документи й пропустили.
ДІАНА: Люди опирались окупантам як могли. 13 березня мешканці з навколишніх сіл пішли на протест в Білозерку (центр Білозерської об’єднаної територіальної громади, колишній райцентр. – ред.). Там вже стояла техніка ворога й люди зі зброєю. Кричали їм, щоб йшли геть з нашої землі, що ми їх не хочемо. Однак вони почали стріляти в бік людей, кидали димові шашки. Що селяни могли зробити?
17 березня окупанти двома колонами зайшли у Велетенське. Я побачила у вікно здоровенну машину, на якій сидів снайпер й наводив приціл на хати і людей. Їх було чоловік 150, у чорних формах. Ніколи не забуду очей своїх дітей: „Мамо, це хто такі страшні?”. Відповіла, щоб заховалися і не висовувались, а далі побачимо, що буде.
Знищений російськими снарядами будинок Діани Скочеляс. Фото: надане Діаною Скочеляс
Знищений російськими снарядами будинок Діани Скочеляс. Фото: надане Діаною Скочеляс
І що було далі?
ДІАНА: Вони оселилися в приміщенні школи в Білозерці. Звідти приїзджали до нас „на роботу”: з понеділка по п’ятницю, з дев’ятої ранку до двох дня, робили обхід по дворах – шукали атовців. Коли не знаходили – забирали родичів на допит. Мішок на голову – і в катівню. Люди звідти могли й не повернутись.
Атовців вони ненавиділи найбільше. Моїм друзям, які брали участь в АТО, довелося спалити форми й берці, бо не вижили б. Багато хлопців виїхали з окупації й пішли на фронт. Один з них – мій товариш. Взяв з собою посвідчення атовця і дивом проскочив через ворожі блокпости. Він зник безвісти на війні.
На початку вторгнення через наше село йшли евакуаційні колони. На десятках машинах були надписи „Діти”. Моя сусідка теж виїхала. Розповіла, як їм під колеса прилетів снаряд і вибухнув. Машину закидало землею. Вони ледь вирулили звідти. Це можна назвати тільки цілеспрямованим знищенням народу.
Все українське викликало підозру й загрозу життю. В нашому домі під телевізором висіла синьо-жовта стрічка. Якось російські солдати, без дозволу, в брудному взутті, зайшли в хату. Моя донька саме дивилась мультики, від страху підтиснула під себе ноги. Сказали до неї: „Не бойся, мы тебя не обидим”. Дивом не помітили ту стрічку. Могли б просто розстріляти на місці нас усіх.
Діти були змушені нишком вчитись онлайн в українській школі. У вересні 2022-го моя донька писала диктант з української мови. Довелося поставити бабусю на хвіртку, щоб встигла попередити, якщо раптом наскочать окупанти з перевіркою.
Своїх доньок ми ховали. Вони сиділи або у будинку, або в дворі під накриттям. Влітку одягали штани замість шортів. Виходили тільки з нами, наприклад, на річку чи за покупками.
Якщо десь збирались їхати – щоразу чистили телефон, навіть українські телеграм-канали. Не дай боже орки побачать. Нам розповідали, що хлопців, які носили патріотичні татуювання, змушували каменем здирати шкіру.
Людей щоденно залякували. Староста Кізомису, у якої троє дітей, змушена була евакуюватись, бо не витримала тиску. Окупанти приїжджали до неї додому й погрожували розправою, якщо не піде на співпрацю.
Знищений авіабомбою магазин в селі Кізомис на Херсонщині. Фото: надане Наталею Шатульською
НАТАЛІЯ: Перші три місяці ми взагалі не виїжджали з села. Боялися зайвий раз потрапити на очі ворогу. Я продовжувала працювати в магазині. Тоді почалися проблеми з продуктами. Начальник привозив з бази все, що міг, однак потроху. Люди з п’ятої ранку займали чергу. Всім треба було дати необхідне. 10 кілограм цукру ділили на 50 людей, так само масло, маргарин. Сірники й туалетний папір зникли зовсім. Ковбаса з’явилась аж у серпні, по 400-600 гривень за кілограм, це те, що не дуже смачне й раніше вважалося дешевим.
Російські солдати також приходили в магазин. Платили за покупки гривнями або рублями. Але могли й відібрати у людей все, що хотіли. На блокпостах у водіїв забирали весь хліб, який мав їхати до селян.
Я завжди просила когось з близьких бути зі мною, бо самій страшно. Якось зайшла група орків, щось купили й поїхали. Але один з них забув автомат. Зі мною була подруга, ми дивились на ту зброю, обперту об стіну, й не знали, що робити. За якийсь час солдат таки повернувся.
ДІАНА: Бувало, що ми виїжджали в Білозерку чи Херсон. Бачили картину 90-х: люди торгували на вулицях просто з машин, хто чим міг. У спеку медикаменти, які мусили зберігатись у холодильнику, лежали під сонцем. Ціни – космічні, пластинка анальгіну коштувала 100 гривень.
Знищений авіабомбою магазин в селі Кізомис на Херсонщині. Фото: надане Наталею Шатульською
КОЛАБОРАНТИ
ДІАНА: Дивно було бачити багатьох людей серед зрадників. Це в основному жінки старшого віку і молодші. Вони пішли на референдум і агітували інших. Від деяких я чула: „України тут вже не буде, тут править Росія”.
НАТАЛЯ: Окупанти пропонували людям по 10 тисяч рублів, якщо віддадуть дитину в школу під їхнім правлінням. Також роздавали паспорти й гуманітарну допомогу. Ми нічого не брали. Однак бачили, як зовсім не бідні місцеві люди приїздили на іномарках й мішками гребли гречку з рук окупантів.
Коли почалось звільнення Херсона (ЗСУ звільнили Херсон і лівий берег Дніпра у листопаді 2022 року. – ред), зрадники почали тікати. На човнах перепливли на правий берег Дніпра.
Колаборанти залишили свої будинки, там зараз живуть люди, які втратили домівки. В одному з таких мешкаю я зі своєю сім’єю, сватами й подругою. Раніше тут жила сім’я фермерів, мали свою землю, роботу, бізнес. Чого людям не вистачало?
ПРИЙШЛИ ЗСУ
ДІАНА: Нас звільнили 11 листопада. Перед цим ворог щодня розсилали десятки повідомлень, щоб ми виїжджали на правий берег Дніпра, тобто, до них. Мовляв, беріть з собою речі та документи, сідайте в автобуси й човни, бо прийдуть ЗСУ і всім буде хана. Але ми чекали наших, знали, що вони нас звільнять і все буде добре.
НАТАЛЯ: У день звільнення мій чоловік поїхав в Білозерку по запчастину для скутера. Коли повертався – побачив на вулицях села військову техніку й солдатів з українською символікою. Зразу подумали, що то провокація від росіян, щоб вирахувати, хто з місцевих підтримує Україну. Однак то дійсно були наші. Чоловік зняв відео на телефон, як люди на вулицях обіймаються, цілуються й зустрічають своїх солдатів. Мобільного зв’язку тоді не було, тому він швидко поїхав додому, аби привезти нам найкращу звістку.
ДІАНА: Я з вікна будинку побачила солдатів на вулиці. Кричу чоловіку: „Серьожа, наші!”. Мої діти кілька днів сиділи на табуретці біля вікна: як тільки бачили військових – вибігали на вулицю зустрічати.
НАТАЛЯ: Діти до того були раді, що не відлипали від хлопців із ЗСУ. Біля нашого будинку якраз поставили блокпост, вони там постійно крутились. Солдати давали їм потримати автомати, дарували шеврони й балаклави, пригощали смаколиками.
ДІАНА: Хлопці заселялись в порожні хати. Місцеві люди носили їм їжу, пропонували і помитись, і заночувати, і все, що могли дати. Солдати спілкувались з місцевими, заспокоювали. Що тут говорити – наші є наші.
Знищений авіабомбою магазин в селі Кізомис на Херсонщині. Фото: надане Наталею Шатульською
ОБСТРІЛИ
ДІАНА: Десь за десять днів після звільнення росіяни почали масові обстріли звільнених територій. Відтоді загинуло дуже багато людей. У Велетенському є дачі, розташовані на острівку Дніпра, туди треба трохи пропливти човном. Людям здавалось, що там не падатимуть снаряди, тому деякі жили на дачах. Одну жінку розірвало на частини від ракети С-300. Того ж дня загинуло двоє хлопців, які гуляли берегом річки, їх посікло уламками.
Згодом ракета прилетіла і нам в город. Вирішили, що треба виїжджати, бо почалась лотерея: помреш чи виживеш. Окупанти обстрілами мстили людям за те, що не перейшли на їхній бік. Ми з сім’єю евакуювались на півроку в Хмельницьку область. А потім все ж повернулись ближче до дому, в сусіднє село Надеждівка.
НАТАЛЯ: У Велетенському під обстрілами ми жили до весни минулого року. Якось наприкінці квітня разом з сім’єю були на моїй роботі. В телефоні спрацювала повітряна тривога. Вперше вирішили убезпечити себе й поїхати в поле, за межі села. Якраз в цей момент під магазин прилетіла ракета КАБ-500 (керована авіаційна бомба вагою 500 кг, здатна робити вирви в землі глибиною 6 метрів. – ред). Приміщення – знищене. Ми б загинули, якби там залишились. Односельці, коли мене побачили, обіймали й цілували, бо думали, що я залишилась на роботі.
Після того остаточно вирішили виїхати. Зараз мешкаємо в Миролюбівці, де староста виділив нам будинок колаборантів. Це за кілька десятків кілометрів від сильних обстрілів.
Окупанти гатять по всьому. В Кізомисі вже немає школи й церкви. Та й помешкань вцілілих залишилось мало, бо одна бомба КАБ-500 може знищити 12 будинків підряд. А таке село було мальовниче, розташоване на кручах Дніпра.
Віднедавна почали скидати з дронів вибухівку – прямо на людей або на автівки у дворах. Убили пенсіонера, який просто їхав вулицею на велосипеді. Отак вони ненавидять нашу націю.
У Велетенське теж прилітає. Кілька тижнів тому під двір моїх свекрів впав снаряд. Вибило вікна, двері. Зараз усе там лагодять. Уявляєте, як люди люблять свою домівку, що під час війни, під обстрілами, роблять ремонт?
Знищений російськими снарядами будинок Діани Скочеляс. Фото: надане Діаною Скочеляс
ДІАНА: Нашого з чоловіком будинку теж немає: після п’яти прильотів торік у вересні залишились самі стіни. Ми взяли його в іпотеку, яку досі виплачуємо. За дім, якого немає, про який мріяли тринадцять років. Знаєте, 24 лютого моє життя стало на паузу. Наче все це сон. Єдине, що залишається – надія.
Важко морально, особливо накриває вночі, коли діти вже сплять. Якось під час сну мене за палець ноги вкусила миша – їх масово розвелось після підриву ГЕС (окупанти в червні 2023-го року підірвали Каховську гідроелектростанцію, вчинивши воєнний злочин і потенційно акт екоциду. – ред). Сиджу на ліжку, закутавшись в ковдру, і плачу: та що ж це за життя таке?.
Добре, що після деокупації в село приїхали психологи. Ми з доньками відвідували. Спеціалісти нам допомогли, адже так важливо розкрити душу, просто з кимось поговорити, хто тебе розуміє і співчуває.
НАТАЛЯ: Нелюди. Як їх ще назвати, коли вони своєю технікою розчавили в машині українську сім’ю, яка їм просто трапилась на дорозі? Слово “людина” для них – це велика честь.
ДІАНА: Це загарбники, які вважають себе господарями життя. І ніколи не знаєш, що в їхніх головах.
ДІАНА: “Россия здесь навсегда” – на ці білборди не можна було спокійно дивитись. Моральний тиск відчувався з усіх боків. Рятувала тільки віра в ЗСУ. Також намагались хоч якось себе розрадити, наприклад, збирались з друзями грати в покер.
НАТАЛЯ: Ми з сім’єю подруги щовечора збирались на бесіди. Обговорювали все, що хотіли. Так було легше пережити окупацію.
НАТАЛЯ: Спокій, мир, сім’я поруч. Чужинці нам не треба, та і ми їм – зовсім не потрібні. Найкраще – рідна земля й домівка, хай навіть побиті ворогом. Ми можемо все відновити, аби тільки скінчилась війна.
ДІАНА: Головне – жити на своїй землі. Щоб ніяка нечисть сюди не пролізла, щоб наші хлопці відігнали їх якнайдалі, щоб поставили огорожу аж до неба. І щоб всі солдати повернулись живі й здорові додому.
Анна Лакиза
