Родина Васильєвих - стоматологи з України, які евакуювались до Польщі після повномасштабного вторгнення росії. Тут змогли адаптуватись і почати нове професійне життя. Усі працюють в стоматологічній клініці “Vita-Centrum”, що на знаходиться в мікрорайоні “Подзамче” міста Валбжих.
Васильєви родом з Торецька Донецької області. Це місто знаходиться на лінії розмежування, під постійними обстрілами та загрозою окупації. Першою з України до Валбжиха приїхала донька Аліна. Влаштувалась на нову роботу в чужій країні, згодом вмовила батьків теж перебратись.
Як знайти себе в евакуації, як не втратити професію, а продовжити її в чужій країні. Як розвивати стоматологію в невеликому польському місті, розповіла “Щоденнику”Аліна Васильєва.
Це висока дівчина з легким макіяжем, білосніжними зубами й сережками-перлинами у вухах. Говоримо у “Vita-Centrum”, в одному з робочих кабінетів. Тут стерильна чистота, нові меблі та медичне обладнання. Сідаємо за столиком навпроти стоматологічного крісла. Адміністраторка приносить тістечка й зелений чай, щоб зігрітись після зимової вулиці.
Аліна Васильєва з мамою й вітчимом
ДИТИНСТВО
Моя сім’я – з династії лікарів. Мама й вітчим працювали стоматологами в державній поліклініці Торецька. Батько – теж дантист, бабуся по татовій лінії – зубий технік, дідусь – санітарний лікар. Бабуся по маминій лінії – кардіолог, єдиний виняток – другий дідусь, він автомеханік.
У дитинстві я часто була в батьків на роботі – в Торецьку, або їздила до тата в Єнакієво. Працівники лікарень завжди говорили мені, малій дівчинці: “Це наш майбутній стоматолог”. Я любила гратись інструментами, а ще сидіти в реєстратурі, заповнювати й носити картки пацієнтам.
Одного разу в Єнакієво, під час канікул, бабуся, яка працювала у величезному відділенні зубного протезування, взяла мене з собою на роботу. Показала, як треба ліпити протези. Тоді я зробила свою першу модель. Бабуся хвалила, а я тішилась.
У старшій школі однокласники здебільшого планували вступати на юриста чи лікаря. Я теж думала про правознавство, вважаючи, що цей фах більш престижний. Однак мама порадила уважно прислухатись до себе, до того, чого дійсно хочу. Я обрала медицину, бо все таки хімія та біологія були ближчими.
2014 рік
Коли почалось АТО, я навчалась в Донецькому національному медичному університеті. Батьки наполягли перевестись в подібний освітній заклад, але в Харкові. Так я стала біженкою.
У Харкові було складно. Здавалось, місто не приймало донбаських переселенців. Власники квартир, як тільки бачили донецьку прописку, одразу відмовляли. В університеті теж відчувалося упереджене відношення. Наприклад, нам погоджували переведення до їхнього закладу з умовою не претендувати на місце в гуртожитку.
Однак я знала, що мені треба вчитись. Вдалось знайти житло і таки закінчити університет. Під час навчання я познайомилась зі своїм хлопцем Максимом, він родом з міста Сніжне Донецької області. Після навчання ми вирішили переїхати до Одеси, щоб закінчити інтернатуру в інституті післядипломної освіти. Працювали спочатку в державній поліклініці, а згодом влаштувались в приватні клініки. Спочатку в різні, а згодом Максим приєднався до мене.
Клініка в Одесі була дуже престижною. З рівня тих, де не можна помилятись. Я спочатку була асистентом, а Максим – помічником головного лікаря. Окрім співпраці з крутими лікарями, нам організовували багато виїзних навчань. Роботодавець вкладався в розвиток своїх лікарів. Ми працювали там п’ять років, отримали колосальний досвід, за який зараз я дуже вдячна.
Спочатку винаймали житло в колоритному мікрорайоні “Молдаванка”. В дворику з одеськими котами й пранням, яке вивішують на мотузках. Квартира була в старому будинку, який переобладнали, зробивши красиве ліплення на стінах і люстру в парадній, що звисала з другого до першого поверху.
Одесу ми сильно полюбили. Це дійсно перлина нашої країни. Згодом придбали власну квартиру, метрів за 200 від моря. З вікон – прекрасний вид. Щодня спостерігали, як змінюється море, як живе своїм життям. Все було добре. До тої пори, коли повномасштабна війна внесла свої корективи.
ВІЙНА
Ми спали, коли почалась війна. До Максима додзвонилась колега з клініки, сказавши цю жахливу новину. Одразу запереживали за батьків у Торецьку. Вони не хотіли звідти виїжджати, сподіваючись, що все налагодиться.
На зйомній квартирі у Вінниці під час війни
Кілька тижнів ми ще ходили на роботу, приймали пацієнтів. А потім з друзями вирішили переїхати у Вінницю, яка тоді вважалась одним із відносно безпечних міст. Винайняли двокімнанту квартиру, в якій мешкали всімох. Ми з Максимом спали на надувному матраці, який прихопили з собою.
Квартиру з дизайнерським ремонтом і всім начиння нам довелось залишити. Взяли одну валізу на двох з найпотрібнішим одягом і документами.
За якийсь час таки вмовили батьків переїхати до маминої сестри у Вінницю. У Торецьку стало надто небезпечно. А зараз там взагалі біда: місто стало схожим на Бахмут. Нещодавно був прильот в музучилище, що за 50 метрів від будинку моїх батьків. У квартирі вже давно немає вікон, сусід раз по раз забиває їх дошками.
ЕВАКУАЦІЯ, АДАПТАЦІЯ
Перебратися в іншу країну ми думали давно. Хотіли взяти закордонний досвід. Але уявити не могли, що це станеться через війну. Десь за пів року до страшних подій ми почали вчити з репетитором польську мову. Чому хотіли в Польщу? Бо тут, якщо порівнювати з іншими країнами, легше підтвердити медичний диплом. І мови наші подібні, що полегшує комунікацію.
Після кількох тижнів життя у Вінниці прийняли рішення, що я мушу їхати у Валбжих. Справа в тому, що в цьому місті вже кілька років працює наш товариш Костянтин. Він і запросив мене в клініку “Vita-Centrum”.
Від’їзд був складний, мали мороку з документами. 23 лютого відправили освітні дипломи на апостилізацію. В спеціальне бюро, що підтверджує оригінальність. З початком війни вони загубились. Це заганяло в страх, адже на документах зав’язане все професійне життя. Дивом знайшли їх на одному зі складів “Нової пошти”.
У Валбжиху перші кілька місяців було складно. Після Харкова й Одеси, великих міст, у невеличкому мені було некомфортно. Також не могла звикнути до місцевої кави. В Україні, направду, смачніша. Але згодом почала в усьому шукати позитив. Подала документи на підтвердження, щоб можна було 5 років вести лікарську практику. І зайнялась новою роботою, яка не давала часу думати про дурниці.
РОБОТА В КЛІНІЦІ
Ми одразу знайшли спільну мову з власницею клініки Гражиною Франкевич. Вона дослухається до наших думок і порад. Вочевидь, саме тому клініка показово змінилась в кращу сторону. Пацієнти, які давно тут обслуговуються, її не впізнають.
Коли я приїхала, тут був один робочий кабінет. Одразу сказала собі, що мушу закласти в цій клініці зміни, які б влаштували мене і власницю. Спільними зусиллями вдалось відкрити 3 нові робочі кабінети і зробити хороший ремонт. Поступово пані Гражина закупила новий інвентар та дороговартісне обладнання, включаючи КТ (комп’ютерний томограф. – ред), сканери, мікроскопи, крісла. Найняли двох адміністраторів, яких вважаємо просто знахідками. Ну і найголовніше – мені вдалось перевезти сюди сім’ю.
У Валбжиху всією родиною
Максим, я, мама й вітчим працюємо в клініці. Спочатку мешкали гуртом в однокімнатній квартирі. Зараз знімаємо окремі помешкання на Пєсковій Гурі. У фінансовому плані нас все влаштовує.
Пацієнтів у клініці стало в рази більше. Порівну поляків та українців. Також до нас їздять лікувати зуби з навколишніх містечок і з інших країн – Чехії, Німеччини.
Я також лікую дітей. Є великий попит, адже в місті складно знайти дитячого стоматолога. Часто приходять діти з інвалідністю, які теж повинні отримувати якісне лікування.
ВИПАДКИ НА РОБОТІ
Буває до нас звертаються люди, яким потрібна медична допомога, що не стосується стоматології. Якось у кінці робочого дня прийшла українка з дворічною дитиною, яка запхала собі в носа здоровенну бусинку. Треба було щось робити. Я дала дитині “веселого газу”, щоб заспокоїти, а Максим витягнув предмет за допомогою стоматологічного інструмента.
Також надаємо першу медичну допомогу, коли люди звертаються до нас з травмами чи гематомами. А ще був випадок, коли у дівчини, яка живе над нами у хостелі, стався гіпертонічний криз. Ми відреагували й викликали швидку допомогу.
ПЛАНИ
Розвиватись – головний план. Ми завжди тримаємо руку на пульсі, вчимось та слідкуємо за новими методиками й техніками лікування. Відповідно, маємо для цього необхідний інструментарій. Також я активно займаюсь косметологією. Зокрема навчаюсь особливостям роботи з ботоксом.
Бачимо своє майбутнє тут. Вже налагодили життя й маємо розвиток. Хороший лікар завжди буде затребуваний, оцінений пацієнтами і керівником, і добре зароблятиме.
