Tematy: Валбжих Товариство "Україна - Валбжих" Центр інтеграції
Питання інтеграції українців до польського суспільства стало особливо актуальним після повномасштабного вторгнення росії до України. Адже кількість українців у Європі, які вимушено опинились в евакуації, досягла мільйонів. Лише у Валбжиху Нижньосілезького воєводства в Польщі зараз мешкає більше 3 тис. воєнних мігрантів. Ці люди потребують адаптації - правової, психологічної, побутової.
Як інтегрувати українців до польського суспільства, з якими труднощами зіштовхується воєнний мігрант в Польщі, з чого починати нове життя та як адаптуватись в чужій країні – про це знають Ірина Реріх та Алла Ковальчук, засновниці Товариства “Україна – Валбжих” та єдиного Центру інтеграції в Польщі, яким керують українці.
Роботу своєї організації вони розділяють на два етапи – до та після початку російсько-української війни. Саме Товариство заснували ще у 2020 році, відкриття Центру інтеграції сталось вже у лютому 2023 року.
Кореспондентка “Щоденника” дізналась у засновниць, чим живе Товариство “Україна – Валбжих” та Центр інтеграції. З чого починали свій шлях, які здобутки мають, з якими труднощами зіштовхуються та яким бачать Товариство у найближчому майбутньому. А ще про важливість взаємодопомоги, самоідентифікації себе як українців, про взаємовідносини з поляками та про міжкультурні зв’язки двох народів.
З Іриною й Аллою зустрічаюсь в Центрі інтеграції у Валбжиху на Словацького, 26/1. Застаю їх за роботою – з самого ранку вони з колегами сортують гуманітарну допомогу, яку знесли небайдужі містяни, і яка скоро поїде в Україну. Розкладають в картонні коробки продукти: олію, макарони, крупи, цукор, борошно, консерви, чай, шоколад.
Опісля жінки показують мені Центр інтеграції: з обох боків довгого коридору розміщені кабінети для різноманітних дозвільних занять, мовних курсів та консультацій – правових і психологічних. Є бібліотека, конференц-зал, дитяча зона, кухня. Скрізь зроблений сучасний ремонт. Товариство має 11 офіційно зареєстрованих працівників.
Інтерв‘ю проводимо в кабінеті керівників наприкінці коридору. Це світле приміщення з двома великими столами один навпроти одного. На полицях шаф багато тек з паперами та дитячими поробками, прапори Польщі, України та Євросоюзу, а ще – ікона Божої матері з маленьким Ісусом Христом.
Заснувати Товариство й Центр інтеграції – справа непроста. Вочевидь, це змогли зробити люди, які мали власний досвід адаптації в Польщі. Розкажіть про нього.
ІРИНА: В Україні моя сім’я мешкала в Полтаві. До Валбжиха я приїхала у серпні 2018 року з двома дітьми, бо тут вже два роки жив і працював мій чоловік. Місто на перший погляд здалось провінційним. Та і я була налякана новим життям. Перші три місяці страшно було заговорити з людьми в магазині чи в транспорті, адже відчувася мовний бар’єр. На той момент я більше розуміла польску мову, ніж говорила нею, хоча в Україні трохи вчила самостійно. В супермаркет ходила тільки з чоловіком, та й взагалі хотіла, аби мене ніхто не чіпав.
Але треба було облаштуватись. В перші дні займалась документами, а вже у вересні влаштувалась працювати на завод “Церзаніт”, який виробляє облицювальну та вуличну плитку. В мої обов’язки входило перевіряти на лінії плитку на брак і слідкувати за показниками емалі, якою її покривають, щоб мала правильну консистенцію. Навіть купила собі гайковий ключ, за допомогою якого чистила гусачок, з якого ллється емаль.
В бригаді на той момент я була єдина українка. Спочатку тільки слухала, про що говорять колеги, а згодом вже долучалась до розмови. Також брала на роботу шпаргалки, за якими вчила польску. На мовні курси пішла через півроку.
Через дев’ять місяців я побачила оголошення про конкурс на вакансію лаборанта на нашому заводі. Пішла записатись. Дві польки витріщили очі й кажуть мені: “Але ж українки в лабораторії не працюють”. Відповіла їм: нічого, я буду першою. Проте мені відмовили. А за місяць подзвонили й запросили на співбесіду. Саме тоді я вперше розповіла про свій досвід роботи в Україні. Вдома я була журналісткою. В лабораторії дуже здивувались й оцінили, адже вміла користуватись комп’ютером, тому мене прийняли. В обов’язки лаборанта входило перевіряти дотримання параметрів на різних лініях. Тоді по заводу вже пішло сарафанне радіо про моє життя в Україні. Коли я йшла на перевірку, колеги передавали один одному чи писали смс-ки, мовляв, он журналістка йде, приводьте до ладу показники.
Про себе я мало розповідала, не хотіла виставлятись чи здатись зверхньою, бо на заводі деякі люди не мали навіть середньої освіти. Ми там всі були на одному рівні. Пам’ятаю, мила підлогу зі шлангу на лінії та думала: треба ж було мені закінчити педагогічний університет, магістратуру, працювати журналістом у всеукраїнському виданні, брати інтерв’ю в президентів і політиків різних рівнів, щоб на чужині мити підлогу. Але тоді втішали слова моєї бабусі про те, що немає не важливої роботи, а значить, я зараз роблю те, що мушу робити.
Після 3 місяців життя у Польщі настав складний момент, коли треба було подавати документи на карту побуту (документ, що підтверджує особу та тимчасовий або постійний офіційний статус свого власника у Польщі. – ред). Але фірма, на яку я працювала, халатно віднеслася до цього, вчасно не підготувала й не подала папери. Мені довелося збирати речі, щоб повернутись до України, бо наступного дня вже була б нелегалом. Складала валізу й розуміла, що залишаю тут чоловіка й двох дітей. Але вже перед самим від’їздом подзвонили з роботи й повідомили, що таки зробили документи. Пережила стрес. Бо для роботодавця то просто папірець, а для мене, як і для інших мігрантів, то життя. Взяла собі на замітку, що питання легалізації є проблемним, адже, по суті, мігрант в Польщі стає заручником роботодавця.
Перші півроку життя в Польщі обмежувалось режимом “робота – супермаркет – дитсадок, школа – дім”. Старший син нормально адаптувався в школі, а з меншим було важко, бо дитину будили о четвертій ранку, щоб відвезти в садочок. Також мені сильно не вистачало спілкування з українцями. Та і загалом бракувало України в різних проявах. Саме тому, за власним внутрішнім посилом, я почала шукати сліди хоч чогось українського у Валбжиху. І зрештою знайшла. Першим таким місцем стала Православна українська автокефальна церква. З неї почався мій новий етап життя за кордоном.
АЛЛА: Я родом з Вінниці, за професією – військова, 20 років служила в українському війську. Завжди хотіла самостійності, тому, будучи ще в армії, відкрила власний бізнес – івент-агенцію, яка влаштовує свята, іменини, весілля та інші подібні заходи. Оформила на доньку, бо військовим не можна займатись приватною діяльністю. В 2011 році вийшла на пенсію та спокійно вела свій бізнес.
У 2014 році росія окупувала український Крим. Люди тоді почали виїжджати за кордон. Я насторожилась: якщо ми втратимо ще якісь території, де шукати прихистку мені й моїм дітям? Близьких родичів за кордоном я не мала. Тому вирішила, що треба самій готувати основу. У 2018 році померла моя мама, а в подруги загинув чоловік. Ми разом вирішили поїхати до Польщі. Скажу одразу, що моєю метою було найперше роздивитись й зрозуміти, хто такі європейці та чи зможу я тут жити. Заробітки були не в пріоритеті.
Агенція з працевлаштування знайшла нам відносно легку роботу на фабриці у Валбжиху. ми пакували косметику. Місто одразу сподобалось, наче я вже тут колись була – так було енергетично комфортно. Щоправда, з поселенням вийшло погано. Нас розмістили в хостелі без ліжок, на брудних матрасах і подушках. Ми накрили один більш-менш зручний матрас власною постіллю й так удвох переночували. Наступного ранку я підняла скандал і нам поставили один на двох диван.
На фабриці теж були випробування. Бо я така людина, що підлизуватись не можу, як це робили інші. За прямолінійність мене не полюбили бригадири. Одна з начальниць навіть змусила зняти накладні вії. У Польщі їх тоді не вміли ні нарощувати, ні знімати. То довелось їх зрізати манікюрними ножицями.
Якось одній українській робітниці стало зле. Вона лежала на підлозі з перекошеним обличчям. Я розпізнала інсульт. Кинулась допомагати, взяла голку, щоб проколоти вуха та пальці на руках і ногах. Так треба зробити, щоб полегшити стан. Мене бригадирка відтягувала – до такої міри мені не довіряла. Однак людині я все рівно допомогла.
Під час першого приїзду я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, він українець, який живе й працює у Валбжиху. Вдруге, коли приїхала, то вже не пішла на роботу. Вирішила приділити час знайомству з містом, роздивитись, що тут є. Мені хотілось доторкнутись до чогось українського. Але конкретної спілки чи організації я не знайшла. Лише кількох людей, які влаштовували посиденьки за чаєм та якісь українські заходи. Я навіть радила їм, як організувати свято Івана Купала, бо ж маю досвід в таких справах.
Згодом мені написала у фейсбук Іра Реріх. Їй хтось про мене розповів. Ми вирішили зустрітись. Під час розмови зійшлися на тому, що маємо спільні інтереси й цілі в об‘єднанні українців у Валбжиху. Вона запропонувала мені стати співзасновником Товариства.
Які ці цілі?
АЛЛА: Створити таку інтеграційну організацію, яка покаже українців гідною та повноцінною частиною Європи, що має прекрасну історію, культуру, традиції, мову, побут, характер, таланти. Що нас у Валбжиху не три людини, а кілька тисяч. Ми маємо що запропонувати і можемо йти в ногу з європейцями. Що ми, українці, вміємо й можемо самі творити, засновувати, відкривати бізнеси й виходити за рамки.
Якісний та високий рівень роботи – таким шляхом ми пішли. І це спрацювало.
ІРИНА: Моя мотивація проста: ідентифікувати себе як українку за кордоном. Будучи працівницею заводу, я не відчувала самореалізації. Завжди знала, що можу згуртувати людей-однодумців, допомогти їм окреслити цілі й розширити світобачення. Зробити щось ментально-українське. І реалізувати себе як цілісну особистість.
До знайомства з Аллою, я вже пройшла певний шлях до створення Товариства “Україна – Валбжих”. Якось потрапила до Української православної автокефальної церкви на вулиці Адама Міцкевича. Познайомилась з чудовим отцем Марком. Тоді в храм приїхали журналісти робити програму про мігрантів. Я дала їм коментар. А вони взяли й передали мої контакти місцевому політику Рішарду Козловському, він був досвідченим політиком на пенсії та відомою особистістю в місті. Це людина – небайдужа до українців. Пан Рішард мені подзвонив і ми зустрілись.
Розповів мені щемливу історію. Під час Другої Світової війни його батько разом з українцем потрапив у полон до німців. Українець допоміг йому втекти, а сам був застрелений. Батько казав Рішарду: скільки житимеш – завжди дякуй і допомагай українцям, бо вони врятували мені життя. Так він і робив.
Рішард хотів, щоб українці стали повноправною частиною європейського суспільства. Саме він наполіг, щоб ми на офіційному рівні мали інтеграційну організацію й заснували Товариство. Рішард помер більше двох років тому. Це непоправна втрата і для поляків, і для українців у Валбжиху.
Охарактеризуйте Товариство “Україна – Валбжих”. Що це за організація і які функції має?
АЛЛА: Нашу діяльність ділимо на два етапи. До війни Товариство почало співпрацю з Фундацією Україна (громадська організація, яка діє на території Нижньої Сілезії в Польщі. Створює простір для освіти, розвитку та інтеграції мігрантів, допомагаючи знайти своє місце в польському середовищі. – ред), що знаходиться у Вроцлаві. Це наші друзі, які дали велику підтримку, бо побачили, що ми налаштовані на професійний підхід до роботи. Ми їздили до них на навчання і почали вникати в новий процес, адже обидві вже звільнились з робіт – Іра з заводу, а я залишила водійство громадського автобуса. Дякуючи президенту Фундації Артему Зозулі й віце-президенту Ігорю Лісіну, ми отримали від них перший проєкт. Мали три напрямки роботи: польский мовний клуб, “Світлицю” й інформаційно-розважальний туризм.
Мігранти відвідували безкоштовні мовні курси, також ми возили їх в різні туристичні місця задля знайомства з новою країною. Добре запустили “Світлицю” – платформу, де презентували наші традиції через вистави, співи, концерти, колядки, страви. Навіть полякам дуже подобалось, і вони з задоволенням відвідували заходи.
ІРИНА: Товариство ми заснували в неспрості часи. Саме тоді почався світовий ковід. Для громадської організації це катастрофа, адже наша робота передбачає насамперед живу комунікацію.
Однак просто сидіти не можна було. Ми стали першими в місті, хто сам шив і безкоштовно роздавав медичні маски по місту, в різних районах, при лікарнях, районних радах, передавали стражакам (працівники муніципальної інституції, що слідкує за громадським порядком у місті. – ред).
АЛЛА: Поляки підтримали ініціативу з масками. Привезли нам швейні машинки, ножиці, передавали різні смаколики, адже ми багато працювали. Це стало спільної справою для всіх.
ІРИНА: Ми завжди наголошували: немає значення, якої ми національності. Прийшла біда – значить працюємо навзаєм. Таким був перший довоєнний етап.
Як змінилось життя Товариства й міста Валбжих після 24 лютого 2022 року?
ІРИНА: Почався другий етап нашої діяльності – воєнний. Вектори роботи розширились, цінності – окреслились чіткіше. Головною стала Україна, її незалежність і наша приналежність до неї. А ще – людяність, чуйність, допомога.
В Україні живуть наші родичі, друзі, знайомі, багато з яких пішли на фронт. Старший син, до прикладу, теж у війську, служить в одній з гарячих точок. Тому спрацювало й особисте сприйняття.
АЛЛА: Пріоритетом стала допомога землякам, які вимушено залишили українські домівки. Треба було організувати їм прихисток. Майстер-класи, туризм, творчі вечори – все це відійшло на інший план.
Які виклики принесла війна?
ІРИНА: В перші ж дні місцева влада скликала кризову нараду, на якій вирішили питання про розселення людей та створення пунктів допомоги. Ми, як Товариство, теж організували такий пункт. Оголосили про збір гуманітарної допомоги. За пів дня місцеві принесли таку кількість продуктів, речей, води, одягу, що не вміщалось у величезне приміщення. Польський народ дуже включився в допомогу, за що їм велика подяка. Наші телефони були червоні. Люди без кінця дзвонили й питали: чим допомогти? Хтось пропонував транспорт, аби забрати людей з кордону, хтось – житло, хтось – провізію.
Був такий об’єм роботи, що довелось працювати цілодобово. Приїхала величезна кількість людей з України, ніхто не очікував такого масштабу.
Ми консультували людей щодо житла, підвезення, також возили на кордон їжу, воду, теплий одяг, ліки. Місцева влада виділила в MOPSі величезну залу для консультацій воєнних мігрантів з України. Представники Товариства теж там працювали ледь не 24 години на добу. Разом з польськими колегами щодня приймали по 200-300 людей – оформлення документів для песеля, на першу фінансову допомогу, розподіляли житло, влаштовували дітей в садочки, школи.
Також передавали гуманітарку в Україну. Один український хлопець, далекобійник, забрав від нас бусом гуманітарку, поїхав в Україну, вивантажив усе волонтерам, і пішов на фронт. Українські чоловіки вражають своєю сміливістю й позицією. Ми допомогли вісьмом українцям, які мешкали у Валбжиху, зібратися на війну. Вони вирішили поїхати захищати рідну землю. Зібрали для них амуніцію і все, що треба. Їм від 25 до 40 років, мали стабільне життя в Польщі – сім’ї, квартири, машини, роботи. Ці люди ходили до нас в Товариство, брали участь в проукраїнських заходах. Вони потрапили на різні ділянки фронту. З трьома з них маємо зв’язок і знаємо, що живі.
Зараз теж постійно збираємо гуманітарну допомогу для України – в шпиталі, для цивільних людей, що постраждали від підриву каховської ГЕС. Маємо багато грамот і подяк від українських міст. В питаннях волонтерства співпрацюємо з Фундацією Україна, якій довіряємо. Вони займаються логістикою.
Як з’явився Центр інтеграції?
ІРИНА: Ця ідея виникла ще кілька років тому. А коли почалась війна – то процес запуску став неминучим. Кількість мігрантів і робота з ними підштовхнула до створення окремої структури. І ми написали проєкт. Міжнародна організація з міграції підтримала й дала відповідне фінансування.
Центр інтеграції українців у Валбжиху – молода нова інституція, заснована задля допомоги й підтримки українців, що опинились в Польщі з особистих причин чи як військові мігранти. Працюємо для допомоги в інтеграції та швидкої адаптації з польським суспільством, а також для зміцнення міжкультурних зв’язків.
Допомагаємо в таких питаннях: оформлення документів для біженців; орієнтуємо в пошуку роботи й житла; надаємо індивідуальні й групові консультації психолога для дорослих і дітей; проводимо курси польської та англійської мов; консультуємо з питань бізнесу та праці; маємо різноманітні клуби дозвілля; організовуємо свята й інтеграційні туристичні подорожі; надаємо гуманітарну допомогу та відповідаємо на інші адаптаційні виклики. Також проводимо виїзні консультації в осередках, де живуть українські біженці.
АЛЛА: Бувають в нашій роботі й дивні звернення. Іноді люди думають, що ми – банк, оператор мобільного зв’язку, IT-компанія, агентство нерухомості чи агенція з пошуку роботи. Просять поповнити мобільний чи розібратися з банківською карткою, встановити мобільний додаток, оформити документи на в’їзд до Польщі, терміново знайти житло, щоб переночувати, або легку роботу з хорошим заробітком. А про нічні дзвінки годі й говорити.
ІРИНА: Мене також викликають в поліцію супроводжувати справи з українцями: хтось побився, їздив напідпитку за кермом або став жертвою аферистів в інтернеті.
Буває, це все виснажує, проте розумією, що це робота з людьми, які опинились в складних життєвих обставинах, і може статись що завгодно. Тому робимо все, що в наших силах.
Центр інтеграції працює більш ніж пів року. Що вдалось зробити?
ІРИНА: Ми здебільшого співпрацюємо з міжнародними організаціями. Наприклад, з “Лікарями світу” (MDM. – ред) запустили “Світлицю” для дітей, яка орієнтована на підтримку здоров’я. Діти ходять до психолога, їздять на конях, відвідують басейн та інші терапевтичні заняття.
Всесвітня Організація Охорони Здоров’я допомогла нам організувати жіночий клуб. Учасниці відвідують мовні курси, психолога, навчання з домедичної підготовки, ходять в басейн, на йогу, організовують посиденьки, обмінюються рецептами.
АЛЛА: Також маємо співпрацю з місцевою валбжиською Фундацією (FRES. – ред), яка допомагає людям, що опинились в складних життєвих обставинах. Спільно організовуємо для них мовні курси, консультуємо щодо легалізації в Польщі. Я особисто супроводжувала людей як асистент. Крім цього, допомагаємо в побутових питаннях, наприклад, купуємо одяг чи інші необхідні речі. Тобто, маємо роль посередника між Фундацію і людиною, яка потребує допомоги.
Бувають креативні проєкти. Наприклад, для місцевого театру, який ставив виставу про українських мігранток, ми шукали землячок, які ділилися своїми історіями втечі від війни. Тобто, шукали прототипів. А потім ще й допомогли з перекладом вистави на українську.
ІРИНА: Також хочеться згадати проєкт, з яким нам допомогла Українська православна автокефальна церква. Священик Марк виділив нам велике приміщення, де ми зберігали гуманітарну допомогу. Також церква допомогла з організацією дитячого табору і мовних курсів для молоді. А ще ми звершили проєкт “ Теплі черевички” – разом з дітками та їх мамами ходили по магазинах і купували їм взуття.
Крім цього, продовжуються курси польської та мовні клуби. Запустили уроки з англійської для підлітків. Є вокальний гурток. Проводимо спортивні заняття для жінок з елементами танців, вправ і йоги. Роздаємо вживаний одяг, взуття та щоденні обіди тим, хто цього потребує.
Які маєте плани?
ІРИНА: Розвиватись, бо бачимо в своїй роботі величезну перспективу. В глобальному сенсі хочемо стати потужним інтеграційним центром у Польщі, де мігранту допоможуть в будь-якій життєвій ситуації. Поєднати в Товаристві великий шмат української ментальності з робочим мотором інтеграції до польського суспільства.
Якщо говорити про найближчу перспективу – то розвивати комунікаційний проєкт, який спрямований на інформаційне просвітлення українців в евакуації. Він працює у вигляді власного інтернет-порталу – новинарного сайту “Shchodennyk”. Для цього запросили професійну журналістку з України. На сайті можна читати новини, інтерв’ю, репортажі про життя в евакуації, про події у Валбжиху та Україні. Це важлива частина нашої діяльності, адже ми мусимо якнайтісніше комунікувати з українською діаспорою. Також портал є цікавим і для місцевого польського населення.
Ще хочемо організувати виїзні консультації консула України. Щоб він приїжджав до нас, і українцям не доводилось їхати у Вроцлав.
Чи має Товариство й Центр якісь потреби?
АЛЛА: Так. Найперше – хотілося б більшої активності українців в нашій діяльності та суспільному житті. Ми постійно запрошуємо земляків на різні заходи й навчання. Всі вони – безплатні. Ми зі свого боку робимо все, що в наших силах. Тому хочеться більшої взаємності. Часто не вистачає волонтерів на ті чи інші роботи, тому хочу скористатися нагодою й нагадати, що наші двері відкриті.
Анна Лакиза
