„За кожною російською піснею їде танк”: ексклюзивне інтерв’ю з лідером „Kozak System”

Tematy: Kozak System ексклюзив інтерв'ю концерт кошти для ЗСУ

Невеликий донат - це теж зброя і доказ спротиву проти ворога. Байдужість не зробить перемогу твоєю. Російська музика в плеєрі - це ракета в твоє місто, а завдання артистів - розтлумачити це людям. Так вважає соліст гурту "Kozak System" Іван Леньо, який дав ексклюзивне інтерв'ю "Щоденнику".

Понад рік український гурт їздить містами України та Європи з благодійними концертами. Збирають кошти на допомогу для ЗСУ. Цього разу – на дрони. Днями у Вроцлаві відбувся 179-й концерт. 

Фото надане пресслужбою „Kozak System”

З солістом гурту Іваном Леньо говоримо перед виступом на площі Rynek Pregierz, де стоїть брендоване авто “Kozak System”. 

Ваші концерти поєднують музику й проукраїнські акції. Так задумано?

• Так. Під час виступів панує атмосфера, більше подібна до акцій спротиву. Крім виконання пісень, я багато спілкуюсь з людьми, пояснюю їм важливі речі й процеси сьогодення, що відбуваються в Україні. Від нас глядачі йдуть наповнені енергією, мотивацію, вірою в перемогу й головне – зі знаннями про війну, про те, хто ми є і які наші сьогоднішні завдання. 

А ще з чітким розумінням того, що кожен може бути ефективним у русі спротиву. Якщо вже так сталось, що доля закинула вас за кордон – то долучайтесь до підтримки української армії хоч невеликими донатами. Якщо хтось боїться війни й не може взяти в руки зброю – теж таким чином може приєднатись до руху спротиву.

Що таке – рух спротиву?

• Це дуже широке поле дій. Бо війну ведуть не тільки люди в пікселі безпосередньо на лінії вогню. Фронтів багато: гуманітарний, культурний, економічний, політичний. Забезпечення армії – це 95 відсотків успіху на полі бою. Це людям треба пояснювати. В книзі про війну написано, що на одного солдата треба підтримка десятьох людей. Люди цього не знають. У багатьох є докори сумління, що вони виїхали, “втекли”. Якщо хочете допомагати – якісь сто гривень і будуть вкладом в рух спротиву проти російської навали.

Який ваш головний меседж до аудиторії?

• Українці мають сповідувати формулу: або ти в ЗСУ, або для ЗСУ. Третьої не існує. Якщо раптом комусь вдається жити за третьою формулою – дорікати такій людині не буду. Та вона має розуміти, що перемога не буде її. Але ж ми переможемо, і тоді доведеться пояснювати внукам: що ти робив і чому не брав участь у величезному русі спротиву. 

Наскільки важливий культурний фронт під час війни?

• Більш ніж 520 днів йде війна, яку розпочала росія проти українців. Війна за виживання українського народу. Давно ясно, що ворогу не потрібні наші території, йому треба наші душі й голови. Бо ми єдиний пострадянський народ, який показав fack російській імперії. Який сказав, що сам буде обирати шлях свого розвитку. Сам визначатиме, з ким товаришувати. Московська імперія цього не прощає. 

Наче вже кожен українець розуміє, що російська імперія – то вбивця й зло, але водночас перші три щаблі музичних рейтингів займають російські пісні. Парадокс. Але я поясню, чому так. Бо той, хто це слухає, не розуміє прямого зв’язку між російською піснею й російською ракетою. А він є. І от саме культурний фронт має вибити з недозрілих мізків підлітків оце нерозуміння. Розтлумачити, що слідом за піснею ворога їде танк. 

Я впевнений, що ми виженемо ворога за кордони зразка 1991 року. Фізично. Але далі почнеться важка робота, адже рускій мір пустив свої щупальця дуже глибоко в свідомість тих, хто не бачить цю війну як велику, фінальну битву, що триває вже більш ніж 350 років. Після перемоги ми поставимо сталевий кордон з рф, але треба буде боротись і за інші кордони, культурні, в тому числі. Бо росія буде робити все, щоб нас посварити, вигадуватиме якісь “серйозні приводи”, аби ми не втримали цю перемогу. 

Війна – як глибокий айсберг. Верхівка – то мілітарний фронт. А під водою – величезна кількість проблем українців, які сьогодні не розуміють, що за державність треба боротись різними методами. І її треба захищати не тільки з автоматом, й великою кількістю інших засобів, одним з яких є культура. 

Що б ви сказали українським артистам, які перебувають в росії та мовчать?

• Їх для мене не існує. Якщо й спробують повернутись в Україну – зробимо все, щоб вони не мали можливості взяти у руки мікрофон. Це зрадники.

З ким з українських колег спілкуєтесь? З ким маєте схожу позицію?

• Це наші друзі, які й до повномасштабної війни мали активну проукраїнську громадянську позицію: “Жадан і собаки”, “Без обмежень”, “Бумбокс”, “Океан Ельзи”, “ТНМК”. 

До прикладу, з “ТНМК” маємо спільну пісню “Мамо”, яку створили під час війни. А на День незалежності 24 серпня плануємо благодійний товариський футбольний матч з гуртом “Жадан і собаки” в Києві у парку “Наталка”. Будемо збирати кошти для ЗСУ. 

Розважальна складова концертів сьогодні недоречна. Все має бути з благодійною метою. Все – на фронт. 

Щодо недоречності. Нещодавно був скандал з Юрієм Горбуновим, який за чималі державні кошти хотів знімати фільм. Яка ваша думка щодо цього?

• Це дискусія, яку потрібно розглядати наступним чином: що потрібно країні в першу чергу? Бо можна сказати, що все й одразу. Але почекайте, війну ми ще не виграли. Тому пріоритет – забезпечення армії.

Якщо з державних коштів фінансується щось, що не має жодного відношення до якості – я б на таке й копійки не дав. На примітивний і вульгарний сценарій. Проте на будь-який товар є свій глядач. От коли виграємо війну і якийсь інвестор дасть Горбунову гроші на знімання подібного – будь ласка. Але ми говоримо про державний бюджет. 

Ніякий Поворознюк, який має стосунок до так званого серіалу, не є героєм. Герої – це ті хлопці й дівчата, що в окопах. Це 3, 10 штурмові бригади, 59 мотопіхотна бригада та багато інших підрозділів ЗСУ. От про них треба знімати. А про скупердяя, який тільки вміє матюкатись та кричати, – знімати не треба, тим більше за народні кошти.

У цій ситуації український народ збунтував абсолютно справедливо, і зняти з посади міністра культури й інформаційної політики – правильне рішення. 

Чи можна сказати, що війна надихає на творчість?

• Війна є дуже серйозним подразником. Вона не може надихати. А тільки шокувати, й цей шок виливається в пісні. Ми під час війни написали не одну пісню: “Як відгримить війна”, “Азовсталь”, “Українське сонце зійшло”, “Бачиш – їб.ш”, “Лють”, “А до Херсону повернулася весна”. Це досить багато. 

Війна не може бути натхненником, вона швидше дає поштовх для усвідомлення того, який цей світ крихкий. І дає зрозуміти, де твоє місце в рідній країні. 

Українці вже знайшли свої місця? 

• Завжди говорю, що є громадяни, а є населення. Між ними – величезна різниця. Хочу, щоб ті українці, які отримали паспорт авансом, все-таки стали громадянами. Бо державотворення – це найголовніший предмет. Його мають пріоритетно викладати в школах і університетах. Від цього залежить розуміння процесів у своїй країні, і яка у цьому твоя роль. 

Неправильно кричати “Слава Україні!”, а потім в супермаркеті купувати російський продукт. Багато хто так робить, не усвідомлюючи причинно-наслідкові зв’язки. Людина має чітко розуміти, хто її ворог. Бо воїн – це не тільки той, хто вміє стріляти, а й той, хто знає свого ворога, і кого саме треба знищити. 

Ви спілкуєтесь з військовими. Чого вони зараз найбільше потребують?

• Пріоритет – дрони. Це очі поля бою, артилерії, розвідників. Якщо в тебе є багато артилерії, а дрони бачать бік ворога – ти просто їх зносиш. І не треба посилати розвідгрупу, яка може наразити себе на смертельну небезпеку.

Які настрої військових?

• Вони неймовірно втомлені. Такого слова не має в українському лексиконі, яке б описало цю втому. Його треба, мабуть, вигадати. Вочевидь, потрібні ротації. Ми і про це говоримо. Якщо тил не буде дбати про передову, то рано чи пізно передова буде там, де зараз тил. 

Якщо ти не пішов у військкомат з перших днів, то мав півтора року, щоб усвідомити свій обов’язок і періодично приходити на полігон вчитися. Бо воювати доведеться всім. Ми маємо справу зі 140-мільйонним ворогом. Можемо скільки завгодно сміятись з їхніх автоматів, з обкурених і обдовбаних вагнерівців, але вони стріляють і їх багато. А наші – закінчуються. 

На початку повномасштабного вторгнення ви взяли до рук зброю, пішовши до патрульної поліції Києва. Які були завдання?

• Супровід зброї до вогневих точок. Тоді це були Гостомель та Ірпінь. Їздив у Сумську, Чернігівську області. Займались евакуацією дітей. 

Тоді українська армія була не так забезпечена як зараз. Коли я вступив до патрульної поліції, багато моїх знайомих в США, Канаді почали дзвонити з пропозицією допомоги. Не соромлячись, можу сказати, що бойовий підрозділ патрульної поліції на передовій в районі Лиману забезпечений з ніг до голови. Дрони, тепловізори, коліматори – такі дорогі штуки мають. Вони куплені завдяки друзям “Kozak System”. 

Піти в підрозділ поліції було спонтанним рішенням. Кожен, хто раніше не був пов’язаний з мілітарною справою, діяв тоді імпульсивно. Я розумів, що треба бути з професіоналами. Тому набрав свого товариша, який на той момент був головою патрульної поліції Києва. Вручили автомат. Довелося швидко вчитися, згодом мені вже дали окремий екіпаж.

Співати не було коли?

• І не було, і не хотілось. Перші три місця війни навіть уявити не міг, що колись повернусь до концертів. 

Якось один з воїнів на позивний “Ведмідь” сказав мені: “Іване, ти маєш велику силу і зброю – своє слово, харизму, впевненість, досвід. Крутих хлопців і круті пісні. Іди до народу і тримай його в тонусі. Бо якщо люди опустить руки – ми програємо”. 

Що мотивує рухатись вперед і не опускати руки?

• В порівнянні з втомою хлопців на передовій – наші скарги не такі серйозні. Тому я завжди думаю про них. Мотивують вони та перемога. І я точно знаю, що розкажу своїм внукам. 

Ми народились у час, коли відбувається пікова фаза протистояння між українським народом і російською імперією. Сьогодні на нас дивляться і Тарас Шевченко, і воїни ОУН УПА, і Розстріляне відродження, і заморені голодом, і дисиденти. Вони кричать: українці, дотисніть! Такого шансу у вас більше не буде. 

От це і дає неймовірний імпульс до навалювання. Доля зводила мене з багатьма потужними особистостями сучасності, від кожного я залишав щось для себе. Розумію, що є час розкидати каміння, і час – збирати. Я долучаюсь до збирання. Відчуваю, що маю на це сили і роблю це абсолютно щиро. По гороскопу я Лев, не люблю програвати. Тому обов’язково виграю цю війну. Як громадянин України. Й іншим кажу: робіть так як я. 

Анна Лакиза