Артиста з України ледь не ув‘язнили в російській тюрмі

24 czerwca 2023 11:23.

Артисти не повинні мовчати про війну в Україні, а навпаки працювати на своєму просвітницькому фронті, розповідаючи про російське вторгнення публічно й завдяки власній творчості. Так вважає український актор, співак і композитор Дмитро Маклаков, який нещодавно виступив із сольним концертом у Валбжиху в рамках «Фестивалю творчої уяви».

Також в інтерв’ю кореспондентці “Щоденника” він розповів про втечу з росії на початку війни, про переслідування з боку фсб та про те, що пережила його сім’я в Україні.

  • Я родом з Ізюму Харківської області, але останні вісім років мешкаю в Польщі, в містечку Білосток. Моя дівчина – полька. Війна застала мене в росії, там 25 і 26 лютого мав виступати з концертами. 24 лютого був у Вологді, зранку телефон почав розриватись від повідомлень про війну. Мій син зі своєю мамою, моєю першою дружиною, ховались в харківському метро від ракет і бомб. Я зрозумів, що почались невідворотні й страшні дії з боку росії.

Що ви зробили, бувши на території ворожої країни?

  • Вийшов у місто подивитися, що та як. Побачив одного хлопця, який тримав у руках антивоєнний плакат. Його оточили правоохоронці в касках і в штатському, загородили підхід. Я жестами йому подякував і підтримав. Того дня увечері я мав концерт. Син написав мені, щоб я зі сцени закликав росіян зупинитись. Я так і зробив. Після концертних овацій почав свою промову перед російськими глядачами. На емоціях розказав, що мій син і мій народ зараз під ударами російських снарядів, що гинуть люди, що їхня країна напала на мою. По ходу моїх слів народ почав просто залишати концертний зал. З 90 глядачів до мене підійшли всього двоє, попросили пробачення за себе, свій народ і свою країну.

Ваша промова мала наслідки?

  • Я до кінця сподівався на притомність їхнього суспільства. Але за кілька днів у мої двері постукало фсб. Розпитували різні нісенітниці, шукали причину, аби мене затримати. Зачепились за медичну страхову, якої в мене не було. І таки забрали в місцевий “обезянник”. Я пробув там добу.

Якою вона була?

  • Прислали адвоката, який почав прочищати мені мізки: “Діма, не переживай, росія за два-три дні захопить Україну. Там вже все ясно. Скажеш в суді, що ти погарячкував зі своїми словами. Твої рідні в Україні будуть в безпеці”. 

Я не вірив жодному слову. Найбільше переживав, що будуть змушувати сказати на камеру щось антиукраїнське, типу, закликати земляків здаватись чи йти на співпрацю з росіянами.

Як ви вибрались?

  • Тоді в мене ще були певні зв’язки серед тамтешніх колег. І суддя трапився більш-менш нормальний. Вони не знайшли офіційної причини, щоб мене ув’язнити, тому відпустили. Правдами й неправдами зміг придбати квиток на автобус, що їхав через Прибалтику. 

          На російсько-естонському кордоні пасажирів посортували. Українців відокремили й влаштували допит. Якийсь молодик шукав на мені татуювання. Підозрював, що маю зв’язки з “Правим сектором” і їду на війну. Це в них нав’язлива думка. Зрештою, запевнив його, що я їду на роботу і що мене чекає дружина. Допомогло те, що мав на руках запрошення на роботу від варшавського театру “Атенеум”. Зрештою, у березні минулого року ми записали спільну пісню “Подай руку Україні” з участю найвідоміших артистів польської сцени.

        Коли автобус перетнув кордон, пасажири почали кричати “Слава Україні!”.

Ви спілкувались в автобусі з земляками?

  • Ми, українці, – дивовижний народ. В автобусі мужики почали планувати, як після дороги трохи відпочинуть, підуть в баню чи на рибалку, а потім помчать у військкомат, щоб захищати рідну землю.

Я собі теж так запланував: попрощаюсь з дівчиною і поїду в Україну. Проте, коли приїхав у Польщу, російські окупанти якраз почали масово обстрілювати рідний Ізюм. Там жили мої батьки, бабця й інші родичі. Наш приватний будинок знаходиться в самому центрі міста біля міськради та лікарні. Рашисти, вочевидь, цілились туди, та влучали куди завгодно. Мої батьки з бабцею не могли вибратись з погреба – двері завалило під час обстрілу. Вони три дні сиділи там зі свічкою. Добре, що була консервація, мали, що їсти. Дядько, який теж живе в Ізюмі, не міг їм додзвонитись, запідозрив неладне, і між обстрілами пробрався до них й розблокував двері.

 Прийняли рішення про їхню евакуацію до Польщі. Батьки вскочили в евакуаційний автобус, який віз поранених з Ізюму. Потім разом зі сватами добрались до нас. Я зайнявся документами, житлом. Всі п’ять пенсіонерів мають погане здоров’я, вони потребують постійного догляду. Бабці зробили дві операції, потім батькові. Я просто не міг їх залишити.

Сумління – то така річ, що переслідує. Однак я вирішив, що маю інструмент, з ким буду корисніший тут – свою творчість. Хай це не зброя в прямому розумінні, але, як творча людина, можу долучитися до проукраїнських справ у Польщі. І зрештою, сказати своє слово.

Де можна побачити таку вашу діяльність?

  • Отримав запрошення на знімання в короткометражному фільмі про війну в Україні, його назва – “Балада Кичиївська”. Це задум студентів Варшавської фільмової школи. Прочитав сценарій, який мені дуже сподобався. Фільм знімали під Варшавою. 

Не дивлячись на те, що це студентська робота, фільм вийшов якісний та професійний. Після прем’єри в Кракові, це його другий фестиваль. Плануємо також показати в Україні, Німеччині й Канаді. 

За сюжетом, український волонтер Дмитро привозить гуманітарку на окуповану росіянами територію, а на зворотному шляху забирає з собою жінку з малою донькою, які хочуть вирватися з окупації та добратись до Польщі. Цього робити не можна, тому він ховає людей в багажнику. На початку фільму Дмитро – неоднозначний персонаж, трохи барига, адже бере з жінки гроші за те, що допоможе вирватись.

Дорогою російський солдат на посту, запідозривши обман, розстрілює машину. Волонтеру вдається втекти на великій швидкості. Проте, витягнувши матір з багажника, бачить, що вона мертва – загинула від куль. Чоловіку доводиться їхати далі з дівчинкою. На вокзалі хоче відправити її потягом до Польщі, проте не може залишити дитину саму й вирішує таки довезти її до пункту призначення. 

Я зіграв цього волонтера Дмитра. Історія якраз про те, як дівчинка пробудила в ньому нормальну людяність, розтопила серце. Долучитись до створення подібного – для мене честь. 

Можете сказати, що війна вас надихає?

  • Надихає не війна, а те, що вона робить з людьми, з життям, з відносинами. І мене, і моїх колег. Чесно кажучи, до війни я розмовляв і писав свою творчість російською мовою. Але зараз користуюсь здебільшого українською і польською.

Знаю багатьох поетів та композиторів в Україні, які з початком війни наче прокинулись і почали випускати твори один за одним. За кордоном українські митці теж почали більш активно себе проявляти. Мусимо це робити, адже артист може дати сильний посил у суспільство, коли він перетворюється на загальнодержавний чи навіть світовий хіт. Так було з Андрієм Хливнюком з “Ой, у лузі червона калина”. Подібних прикладів багато.

Тобто, ви поділяєте думку, що про війну не варто мовчати, і що це – не політика.

  • Абсолютно. Війна – це зовсім не політика, а життя. Політика – це коли тебе, артиста, тягнуть в якусь партію, а ти йдеш чи не йдеш. Але зараз твої батьки, друзі, знайомі залишаються без домівок і ресурсів для життя. Ворог стирає з лиця землі цілі міста, гинуть люди, мають поранення, зникають безвісти. То яка ж це політика? 

Тому і я, і мої колеги відверто говоримо про те, що відбувається.

  1. Ви вперше у Валбжиху? Як часто вас запрошують на подібні фестивалі?
  2. У Валбжиху я вперше, було дуже приємно отримати запрошення від місцевої влади й дізнатись, що тут є чималий осередок українських воєнних мігрантів. Не можу сказати, що отримую багато пропозицій виступити з концертом у Польщі від українських спільнот чи організацій. Мені здається, що вони трохи закриті. Частіше на подібні заходи запрошують представники влади. Я маю багато знайомих польських політиків, які вболівають за нас, українців, і всякими справами підтримують. 

Анна Лакиза

Додано: 24 czerwca 2023 11:23
Інша інформація

Найчитаніші

© DTP Service s.c. Wałbrzych 2015